Читати книгу - "Бляшаний барабан"

усього може статися водночас! Поки коло ліжка в мене товклися Мацерат, Ґрефи, Шефлєри з фруктами й тістечками, поки з Бісау до мене чимчикували пішки через Ґолдкруґ і Брентау, позаяк залізницю від Картгауса до Ланґфура ще не звільнили, поки сестри-жалібниці, всі запоморочливо-білі, переказували одна одній усілякі лікарняні плітки й замінювали янголів у дитячому відділенні, Польща ще не зґінєла, потім вона все ж таки зґінєла й нарешті, після знаменитих вісімнадцятьох днів, Польща зґінєла остаточно, хоча невдовзі по тому з'ясувалося, що Польща все ще не зґінєла, як і нині, всупереч усіляким сілезьким і східнопрусським земляцтвам, Польща й досі не зґінєла.

Ох, ця вже мені відважна кавалерія! Верхи на конях і ласа до чорниць. Зі списами, прикрашеними біло-червоними вимпелами. Ескадрони меланхолії й традиції. Атаки, як у книжках з картинками. Полями-байраками, під Лодзю й Кутном. Крізь кільце облоги — на Модлін. О, який вишуканий ґалоп. Скоріше б тільки вечірня заграва. Кавалерія йде в атаку лише тоді, коли забезпечено розкішний передній і задній план, адже битва — це мальовниче полотно, а смерть — модель для художника, стояти воднораз на опорній і другій нозі, потім помчати вперед, ласуючи чорницями, шипшиною, а плоди розскакуються й котяться, вони викликають сверблячку, без якої кавалерія навіть з місця не зрушить. Уланів знов уже бере сверблячка, біля солом'яних скирт вони завертають коней — тут також хоч картину малюй — і збираються навколо одного, в Іспанії його називають Дон Кіхотом, але тут він — пан Кіхот, це чистовроджений поляк сумно-шляхетного образу, то саме він навчив усіх своїх уланів цілувати ручку просто з коня, отож вони знов і знов ґречно цілують ручку смерті, так ніби вона — дама, але поки що вони вишикувалися так, що вечірня заграва в них за спиною (адже їхній резерв — то настрій), а попереду — німецькі танки, жеребці з кінних заводів Круппа фон Болєна й Гальбаха. Породистішої кавалерії ще світ не бачив. Та ось той напівіспанський-напівпольський лицар, що злигався зі смертю — обдарований пан Кіхот, ох, а таки обдарований! — опускає прикрашеного вимпелом списа, біло-червоний вимпел закликає вас поцілувати ручку й гукає, що ось вона, мовляв, вечірня заграва, біло-червоні бусли тріскотять на дахах про те, що вишні випльовують свої камінці, і він гукає до своєї кавалерії: «Слухайте, шляхетні поляки на конях, то не танки стальнії, а лиш вітряки чи вівці, ну ж бо сміливіше — ручку цілувати!»

І скачуть ескадрони коням сталевим у сірі фланги, і мусить заграва вечірня ще червонішою стати... Пробачмо Оскарові цю завершальну риму, а заразом і певну поетичність цього опису битви. Можливо, краще було б, якби я назвав число втрат у польській кавалерії й подав статистику, яка стримано й проникливо вшанувала б пам'ять так званого польського походу. В разі потреби я міг би навіть поставити тут зірочку, щоб потім дати примітку, а саму поему все ж таки лишив би.

Десь так до двадцятого вересня я, лежачи в лікарняному ліжечку, прислухався до гарматних залпів батарей, що позаймали висоти в Єшкентальському та Олівському лісах. Потім здалося останнє вогнище опору — півострів Гела. Вільне місто Данциг могло святкувати приєднання своєї цегляної Готики до Великого німецького райху й, тріумфуючи, задивлятися в сині очі, що мали один спільний успіх із такими самими очима Яна Бронського — успіх у жінок, — того фюрера й райхсканцлера Адольфа Гітлера, що невтомно роз'їздив навстоячки в чорному «мерседесі» й майже без перепочинку викидав уперед руку для привітання.

У середині жовтня Оскара виписали з Міської лікарні. Тяжко далося мені прощання з тамтешніми сестрами-жалібницями. І коли одна з них — якщо не помиляюся, звали її чи то Ерні, чи то Берні, — отож коли та сестра Ерні чи то Берні подала мені обидва мої барабани, побитий, через якого на мене впала провина, й цілий, якого я добув під час оборони Польської пошти, я збагув: на цьому світі для мене, крім бляшаних барабанів, є ще щось — сестри-жалібниці!

Отож я, маючи ціленький інструмент і свіжий досвід за плечима, взяв за руку Мацерата й залишив Міську лікарню, щоб у нас на Лабесвеґ, іще трохи невпевнено тримаючись на ніжках вічного трилітка, поринути в будні, в буденну нудьгу й ще нудніші неділі першого воєнного року.

Якось наприкінці листопада, у вівторок, після кількох тижнів стриманого режиму я вперше вийшов на вулицю; на розі Макс-Гальбе-плац і Брьозенервеґ Оскар, похмуро, знічев'я барабанячи й майже не помічаючи вологого холоду, натрапив на колишнього семінариста Лео Пришелепка.

Ми довгенько стояли один навпроти одного, збентежено всміхаючись, і аж коли Лео дістав з кишень пальта свої рукавички й почав натягати жовтувато-білу лайку, схожу на людську шкіру, на пальці, а потім далі, на долоні, я збагнув, хто стоїть переді мною і чим може обернутися для мене ця зустріч. Ту ж мить Оскар відчув страх.

Ми ще позазирали до вітрин кавової крамниці Кайзера, провели поглядами кілька трамваїв п'ятої й дев'ятої ліній, які перетиналися якраз на Макс-Гальбеплац, потім проминули схожі один на одного будинки на Брьозенервеґ, кілька разів обійшли довкола афішної тумби, вивчили оголошення, яке повідомляло про обмін данцизьких гульденів на німецькі райхсмарки, пошкребли нігтями рекламу «Персіля», дошкреблися крізь білий і синій кольори до клаптика червоного й, задовольнившись цим, уже хотіли були повернутися знов на майдан, та раптом Лео обома рукавичками підштовхнув Оскара до якогось під'їзду, там відвів назад ліву руку, відкинув пальцями в рукавичці полу пальта, сягнув до кишені штанів, щось пошукав і таки знайшов, обмацав свою знахідку ще в кишені й, задоволений нею, дістав стисненого кулака з кишені, знов опустив полу пальта, неквапно почав випростувати вперед кулака в рукавичці, випростував його все далі й далі, поки притис ним Оскара до стіни в під'їзді, а рука в нього виявилася довжелезною, а стіна назад не подавалась, і Лео розтис свого п’ястука в шкірі аж тоді, коли в мене вже промайнула думка: зараз ось його рука випорсне з плечового суглоба, почне діяти самостійно, садоне мені в груди, прохромить їх, між лопатками виткнеться й увійде в стіну на цих затхлих сходах, і Оскар так ніколи й не побачить, що саме Лео тримав у кулаці, хіба, може, запам'ятає оті правила для мешканців у будинку на Брьозенервеґ, які майже нічим не відрізнялися від правил у будинку на Лабесвеґ.

Потім Лео, піднісши рукавичку до самісінького мого матроського пальтечка й натиснувши нею на ґудзика з якорем, розтис кулака