Читати книгу - "Чорна дошка"

повернутись обличчям донизу, й тепер можна було контролювати падіння. Зір уже звик до сутінкового освітлення в тунелі, і той, хто падав, здалеку побачив патик, що стирчав із земляної стіни. Пролітаючи повз, схопився обома руками за нього, гадаючи, що це коріння якогось потужного дерева. Судомно дихав, тримаючись за шкарубку деревину, й мізкував, як його вибратись нагору. За цими роздумами побачив: те, за що тримається, не надто нагадує рослину. Розтис долоню й хотів був відсахнутись од засохлої людської кінцівки. Та ця жилава брунатна рука тепер міцно тримала того, хто спить. Тепер, навіть якби він хотів полетіти донизу, не зміг би, бо був на прив’язі. Втомившись боротись, безвольно повис, закований у незвичну кайданку — міцну муміфіковану людську п’ятірню.

Сашко прокинувся, але не як завжди після подібних снів у холодному поту та з прискореним серцебиттям, а просто відкрив очі й усвідомив, що він у безпеці. Хлопчина промовив: «Добре», й знову закрив повіки.

Він стояв посеред білої пустки й боявся поворухнутись, аби не перевернути своїми рухами землю і знову не опинитись у тому жахливому проваллі. Тепер Сашко міг думати. Думки літали навколо нього сніжинками, сідали на його теплий лоб і танули, всмоктувались шкірою й дудніли зсередини юнакового тіла. «Земля дала — земля взяла, земля дала — земля взяла», — тоненькими голосочками спочатку шепотіли, згодом загули, а насамкінець заспівали ті сніжинки. Сашко, перекрикуючи цей спів, закричав: «Замерзаю», і зміг присісти й обхопити голову руками. Голоси стихли. Ступні почали зігріватись, торкаючись чогось м’якого та ніжного. Хлопець підставляв під ласкаві сонячні промені обличчя, не відкриваючи очей, ніжився у весняному теплі. Розклепив повіки й побачив перед собою той самий безбарвний та безкраїй простір. У ноги все ще було тепло, і він спрямував погляд униз. Складалось відчуття, що хтось тримає його за маківку й не дає подивитись собі під ноги. Неймовірним зусиллям тягнув підборіддя до грудей. Голова, мов ті двері із міцною залізною пружиною, не бажала змінювати позицію. Погляд спрямовувався в небо, і Сашко інстинктивно розумів — якщо він вдивлятиметься в небокрай, то, врешті-решт, знову піде тим самим шляхом, що йшов у першій половині сну. Він намагався допомогти собі руками, але ті висіли вздовж тіла, мов вербові гілляки. Сашко відчував, як вони терпли й поколювали дрібними голочками. Раптом до нього прийшла думка, що треба собі наказати за допомогою слова. І він вимовив це слово: «Вниз», й одразу погляд перевівся на землю. Під ногами зяяли дві прогалини, два острівця, звільнених від снігу. «Чого ж так приємно тут стоїться?» — подумав Сашко й зміг присісти й розгребти руками сніг. З-під снігу на хлопця дивились діти. Їхні очі заскляніли, волосся збилось, а тонкі губи не могли прикрити оскалів, які скидались на усмішки. Сашко стояв на їхніх розпухлих животиках і не міг поворухнутись. Відчув, як здригається тіло, як він заходиться в риданнях і як гарячі сльози бурхливими потоками стікають із його очей, наче ті водоспади на обличчя померлих від голоду дітей. А вони починають хапати пересохлими ротиками цю солону вологу й смакувати нею, ніби це не сльози, а поживна юшка.

***

Терновий як міг швидко просувався засніженим бездоріжжям. На руках ніс охлялу, обліплену снігом дитину. По тому, як колихались її ноги й руки, було зрозуміло, що дитина ще жива, бо ж тіло ще не задубіло. З рота Олеся хмарою піднімалася біла пара, він шепотів щось дитині в обличчя, чи то підтримуючи її морально, чи то зігріваючи своїм диханням. Його наздогнала підвода, на якій сидів, піднявши високо комір кожуха, надітого поверх шкіряної куртки, Мільман, позаду нього — Калюжний і похнюплений Октябрин. Хоча вони їхали в той самий бік, що йшов Олесь, спиняти коника ніхто не планував.

— Куди? — запитав строго Мільман, порівнявшись із Терновим.

— До лікарні. Хлопчина ось на дорозі лежав.

— Не наш? — поцікавився без особливого інтересу Калюжний.

— Ніби чужий, — відповів Терновий, ще раз оглядаючи дитину.

Мільман цмокнув, і конячка трохи додала ходи. Октябрин наважився звернутись до начальства.

— Може б, підвезли? Нам же по дорозі.

Замість відповіді Мільман цмокнув ще раз, і підвода швидко зникла в одному із провулків.

— Тримайся, тримайся, хлопче, — шепотів Терновий і розумів, що сили залишають його самого. Впавши на коліна, крізь туман, що застилав очі, побачив, як здалеку до нього біжить Октябрин.

Удвох вони донесли малого до лазарету й, здавши на оглядини лікарю, посідали в коридорі, аби трохи відпочити. Сиділи мовчки, ніби й не було про що говорити. Дивились на стіни лікарні, на підлогу, на двері. По коридору сновигали два санітари в білих, зав’язаних на спині халатах. За час, що Терновий із Октябрином провели в коридорі, повз них двічі проносили ноші з померлими людьми. Під покривалом легко упізнавались обриси дорослих, високих чоловіків. Ці чоловіки були пласкими і навіть не продавлювали зроблене з напнутої мішковини дно тих нош.

Лікар вийшов та повідомив, що малий житиме, запитав, хто заподіяв йому таку ведмежу послугу. Терновий не второпав про що йдеться.

— Нажерся малий здуру, — пояснив Лановський. — Сказав, буханку вклав у себе за раз.

Олесь задумався й не помітив, як Октябрин здригнувся. Адже комнезамівець чув — ось лиш півгодини тому Мільман розповідав історію, як учора хтось заліз до продовольчої комори в школі та вкрав звідти буханець хліба. Комісар обіцяв знайти правопорушника та покарати по всій строгості.

— Відбирати хліб у захисників, — не міг заспокоїтись Мільман, їдучи на підводі: — Зараз підемо по хатах та подивимось, хто із них задоволений життям. Хто хліба нашого наївся.

Саме з цією місією ці троє й вирушили зранку на завдання. Шукали злодія. Хлопчину ж, оцього безпритульного зайду, що вкрав та з’їв хліб, Лесь побачив біля своєї хати. Дивиться крізь вікно — лежить людина на дорозі. Ще й снігом добре не прикидана, видно, недавно впала.

— Та замерз напевно вже, — пробасив, вмовляючи сам себе. — І не йди навіть. Скільки їх ото валяється по селу. Най труповози підбирають, — сказав і задумався, і тут-таки нап’яв на плечі батькову куфайку — бобрикове півпальто вже розлізлось у клоччя.

Підійшов ближче, а то хлопчисько. Дихає ще — он дрібненько клубочиться пара над носиком. Не кинеш же посеред дороги. Коли вже вийшов, мусив нести того малого доходягу до фельдшера — ану, як вилікує.

Терновому вже б і додому йти, а він усе сидів у сільському шпиталі й не міг примусити себе встати із лави. Спочатку стало гудіти в голові, ніби