Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

Берест с трудом себя сдерживал. Он был молод — ему было только двадцать. И он забыл, что он дипломат!

«Зачем мы пришли в Берлин, — сказал он, — чтобы, вас, гадов, выпустить?.. Если вы не сдадитесь, мы вас переколотим…»

Полковник-немец заговорил вдруг по-русски, и даже сносно: «Нам известно наше положение, и мы хотим сдаться… Но ваши солдаты возбуждены… Вы должны их вывести и… выстроить… Иначе мы не выйдем!»

«Нет! — ответил Берест ему. — Не для того я пришёл в Берлин из Москвы, чтобы выстраивать перед вами своих солдат… Даже если вас две тысячи, а нас двести человек…»

«Что ж, — сказал немец, — я доложу, что вы предлагаете нам проходить через ваши боевые порядки».

Задерживаться дальше не имело смысла. Берест козырнул…» [235, с. 62–64].

Про цю зустріч у Рейхстазі радянська історична наука мовчала. Те ж робила (мавпувала) й українська історіографія. Вона навіть не чинила спроб прорвати те люте замовчування. Та народ пам’ятав свого славного героя. І свідченням тієї пам’яті стало надання у 2005 році Президентом Незалежної України звання Героя України (посмертно) славному її сину Олексію Прокоповичу Бересту.

А про те, що Олексій Берест у ті часи був саме українцем, засвідчив все той же Василь Субботін у своїй книзі. Послухаємо:

«Солдат-переводчик и Неустроев, следом за Берестом поднимались по лестнице, слышали, как «полковник» Берест бормотал про себя: «Гадюка! Гадюка!» [235, с. 64].

Він думав і говорив українською мовою!

«Немцы, остававшиеся в подземельях рейхстага, сдались той же ночью. К утру.

Переговоры о их сдачи вёл с ними уже старший сержант Сьянов» [235, с. 64].

Вони (Сталін і Жуков) нарешті зрозуміли допущену помилку появи небажаної в кінцевому сценарії особи лейтенанта Береста і прибрали того зі сцени Рейхстагу.

«Немногие знают: после того, как мы водрузили Знамя над рейхстагом, бои в рейхстаге шли два дня и две ночи» [235, с. 56].

Тобто, між першою подією і другою лейтенант Берест воював у Рейхстазі.

Пам’ятаймо!..

Це був випадок, коли Москва могла всім закрити рота. Особливо після смерті Сталіна. Бо за життя товариша Сталіна з Берестом повелися надзвичайно просто — його у 1953 році віддали під суд за спричинення державі збитків на суму 5,5 тисяч карбованців. І завідувач райвідділу кінофікації Берест отримав 10 років тюремного ув’язнення. Сталін вирішив проблему кардинально. Будучи «зеком», ще й після табору Берест носив вічне тавро й не мав права бути Героєм Радянського Союзу. Але кремлівський диктатор раптово помер 5 березня 1953 року. Бересту зменшили термін наполовину, а пізніше взагалі реабілітували.

«Його часто провідували фронтові друзі, які переконали Береста спробувати ще раз відновити справедливість.

І він написав першому секретарю ЦК КПРС Микиті Хрущову листа, у якому детально виклав увесь свій фронтовий шлях, розповів, як він разом зі своїми бойовими побратимами проривався на дах Рейхстагу, як встановлювали прапор, як довелося побувати у ролі парламентаря.

У листопаді 1961 року в Інституті марксизму-ленінізму під егідою ЦК зібрали закриту нараду з «питання товариша Береста». На неї запросили начальника Головного політичного управління РА і ВМФ маршала Голикова, колишнього командира 150-ї дивізії генерала Шатілова, інших партійних чиновників. Усі промовці говорили про те, що й так надто багато солдатів та офіцерів дивізії, у якій служив Берест, отримали звання Героя (про справедливість не йшлося. — В.Б.). Всі присутні з цим погодилися. Олексій Прокопович дуже надіявся на капітана Неустроєва, який теж був серед них, сподіваючись, що той підтвердить, як саме і хто піднімав прапор над Рейхстагом. Але комбат, який пройшов усю війну, не раз заглядаючи смерті в очі, промовчав…

Підсумовуючи виступи, головний ідеолог партії Михайло Суслов, який головував на цьому засіданні, запропонував «залишити все як є»… [251, Інтернет].

Як бачимо, «ворон ворону ока не виклює». Суслов і Хрущов нічим не кращі за Сталіна і Жукова. А Неустроєва попередили: якщо говоритиме не те, сам залишиться без зірки Героя та різних благ. І той мовчав, «набравши в рот води». Мовчав, щоб не було біди для нього особисто. Усі вони дотримувалися думки, що українець не мав права бути в компанії росіянина та грузина — Єгорова і Кантарії. Так звеліла «їхня партія».

Розповідаючи про ті роки, донька Олексія Береста згадувала: «В шестидесятых годах несколько раз к нам приезжал Неустроев: «Что ж ты в коммуналке живешь, в таких скотских условиях. У тебя что же, даже телефона нет?» А как выпьют, Неустроев снимал свою Золотую Звезду и протягивал отцу: «Лёша — на, она твоя». Отец отвечает: «Ну хватит…» Отцу было неприятно и больно. Он до конца жизни страдал из-за жуткой несправедливой оценки его подвига советскими властями на фоне «сфабрикованных Героев»: Егорова и Кантарии…» [251, Інтернет].

Проживши все життя, Олексій Берест так і не зрозумів негативного ставлення до нього системи: він був українцем із страшного сталінського голодомору 1932–1933 років і, взагалі, не мав права на існування. Це стало головною причиною його страшного буття. Такі речі слід розуміти.

«3 ноября 1970 года Алексей (Берест. — В.Б.) возвращался с работы,.. забрал пятилетнего внука Алёшу из детского садика. Бересты жили тогда на улице Российской в посёлке Орджоникидзе. Чтобы сесть на автобус, надо было перейти железнодорожные пути на станции Сельмаш. Был конец смены. Из проходной завода повалили люди. К станции подходила электричка, и огромная толпа людей кинулась к платформе. Кто-то в толпе толкнул маленькую девочку, и она упала на рельсы. А по параллельному пути с яркими фарами мчался поезд Москва–Баку. Первым отреагировал находящийся рядом Берест. Он оттолкнул внука в сторону, а сам бросился через рельсы и выхватил девочку чуть ли не из под колёс поезда. Ребёнок был спасён. Алексею не хватило доли секунды, чтобы выскочить самому. Алексея сильно ударило о локомотив и протащило вперёд, прежде чем он отлетел на насыпь. Он пытался сесть, сказал «Алёша!» Это последнее, что он произнёс…

Береста отказались похоронить на братском кладбище в Ростове-на-Дону. Причём это решение принималось на самом высоком уровне. Его предали земле на окраине Ростова-на-Дону, в Александровске, на запустевшем кладбище, где уже тогда почти никого не хоронили» [251, Інтернет].

Комуністична система Російської імперії, за вказівкою товариша Сталіна, присудила Олексія Береста, ще хлопчиною, у 1932–1933 роках до смерті. Та з роду Берестів йому та деяким його братам і сестрам вдалося вижити, хоча батьків та половину дітей сім’ї