Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

я ще пошкодую. Боже-Боже! Чим себе підпирає і ким оточує сьогодні моя партія! Брудними розбещенцями, ожирілими призначенцями, похітними чваньками, гнітителями народу і свавільцями від влади! Став пандемічним масштаб їх злочинів, недосяжна для розуму їх люта жорстокість! Тримають народи у проваллях між словом і ділом у всіх сферах буття! Злочинство стало мірилом мужності, совісті й героїзму, слухняність і уклінність — хребтом ідеології! І чим це самоїдство може скінчитися? На нього треба Христа, який би вигнав фарисеїв із храму життя та повів людей до справжніх волі й рівності! — Гончак була повного злоби, щиро співчуваючи Янчукові, розуміючи, що причина його нещастя — Рижов, який у білій гарячці вже й людську подобу втратив. — Я за шість років життя у дядька та навчання в інституті всього набачилася, але про те, що пройшла й відчула тут особисто, і не здогадувалася! Попрошу дядька сповістити про це все Микиту Сергійовича, або й сама напишу Ніні Петрівні, адже я бувала в них, чи й Сергієві, Льові, Раді та Юлі, адже я дружила з ними до переїзду в Київ! — нахвалялася в гніві. — Чи ж мислимо, щоб розтлінний паскуда через таких же негідників, шалено пойнятих пильністю, домігся наряду аж від Кирпоноса?! Адже він кидає тінь і на самого Микиту Сергійовича!

— А хіба він про те все не відає? — обізвався приголомшений Петро, згадавши, що саме для наведення порядку і виправлення збочень Хрущов був присланий Сталіним в Україну.

— Аж про таке, думаю, не відає... Ні, для його родини сталінські цитати не були показниками розуму, швидше безуму. Я в цьому певна! Зрушень по фазі, як в електриці, я в них не помітила, — врешті змовкла Югина.

Вдосвіта коханці попрощалися — і тілами, й душами...

У Петра було безліч роботи, на яку йому лишалося трохи більше доби.

Вже вранці він подзвонив до Ріти Генріхівни Шмідт, сповістивши про все, що сталося, попросивши її згоди на призначення замість себе Клари Гнатівни Жужі, як головного розпорядника в санінспекції, і наголосивши, що його заклик до армії є результатом старань геть здеградованого Рижова, який, хай і номінально обіймає посаду, компрометує всю службу. Пізніше Янчук поговорив телефоном із самим Корнієм Юхимовичем Саримою, який запевнив його, що по відбутті служби в армії за ним зберігається місце й посада в курортоуправлінні.

Підвечір, здавши ключі від квартири, Петро прийшов до Ліди, заставши там Югину Костівну, як неформальну опікунку, що саме привезла Ліді в подарунок нову швейну машинку. Повечеряли всі у баби Сари... Проводжаючи Югину, Янчук дізнався, що вона з Лідою, Віра Коляд і Клара Гнатівна Жужа домовилися прийти завтра до військкомату, щоб провести його. Із Гончак Петро попрощався біля Борисового дому. Тету Пашу Петро попросив хоча б зрідка навідувати Ліду, а через Бориса таке ж прохання переказав Василеві Григорашу з Надійною. Побачення з Аркадієм П'юро і Романом Дорошенком та Оксаною, що все побралися, він полишив на ранок...

Яким же приголомшливим було здивування Янчука наступного ранку, коли він навідав після Романа Аркадія, що виявився також покликаним у військкомат. П'юро знав ще про чотирьох черкасців, які також викликалися на допити слідчим і не згодилися співпрацювати з органами. Знав він і більше, та не спішив ділитися в горі. З тим і розійшлися до зустрічі...

Петро попрощався з Лідунею, Югиною, Вірою, Кларою Гнатівною, Яковом та ще кількома жінками із санінспекції курорту в той час, як решту «допризовників» проводжали лише поодинокі родичі. Але така відмінність не компенсувала Петрові відсутності Лесі, за якою голосили й лементували його душа і все його єство...

Ридала лунким скрипом морозна дорога, коли всі шестеро у супроводі комвідділку — бійця місцевого гарнізону із планшетом через плече — спішно йшли строєм до вокзалу. Той стрій — із особливо вдоволеним своєю роллю командиром у довгій незграбній шинелі з двома трикутничками в петлицях, у суконній шапці-вушанці та жалюгідних обмотках над черевиками — на рідних заінеєних вулицях мав такий гнітючий вигляд, що у тих, хто його проводжав, завмирало серце. Додавало сумоти усім і низьке сіре небо, що ніби спустилося на верхи дерев і дахи будинків. Загальну журбу не могли розбурхати і крики паровозу на вокзалі, коли «допризовники» зайшли у вагон і поїзд зі скрипом зрушив із місця та, поволі набираючи розгону, покотився в бік Дніпра, відриваючи від рідних місць оступорену купку майбутніх бійців...

Петро ще довго бачив сльози на очах Ліди, Югини й Віри, коли ті прощалися з ним на пероні... Пам'ять берегла те все, що лишилося позаду, як на острові щастя, — Лесю, із якою навіть не зміг попрощатися, і університет, куди хтозна чи зможе ще поїхати... Розумів, що він не є звичайним «допризовником», а злочинцем, хоча жодних злочинів і не вчиняв...

При гранях буття

Секція 8

Коли перша в Янчуковім житті катастрофа позбавила його родини й засобів фізичного існування — домашнього притулку і хліба насущного, викинувши його на роздоріжжя буття, то друга, нищівна, лишила Петра, як і його супутців, без хліба духовного — без воледіяння і сподіяння, змістивши його єство в глухий кут буття, за крайні його грані, перекресливши і натяки на райдужні надії та веселкові мрії, неймовірно тяжко виборені ним на рідній землі під рідним небом.

Почалося все з порога міськвійськкомату і без перерви продовжувалося ще довго, обнадійливо блиснувши, правда, лише на коротку мить, коли Янчук, сам собі не вірячи, вже оголений і в жалюгідній уніформі бійця, отримав дозвіл поїхати на семінари й сесії в університет. Послухав лекції і здав належно екзамени, тиждень пожив у гуртожитку із Грицем Бойком і походив у кіно з Клавою Зінько, а головне, у складі студентської фольклорної групи побував на Слобожанщині і Кубані, й те відрядження було його неймовірним щастям!

Їхня група з десяти чоловік мала зібрати фольклорно-діалектичні дані про українізми у Брянській, Орловській, Курській, Воронізькій, Білгородській, Ростовській областях, у Краснодарському та Ставропольському краях і порівняти їх із Придніпрянщиною. Керівником був курсовий викладач-аспірант Андрій Лисенко — після арештів професури Дніпропетровського держуніверситету на початкових курсах виклади вели не лише аспіранти, а й студенти старших курсів.

На Янчукову радість на збір даних давалося півтора місяці, але група вирішила виконати завдання швидше, ніж за місяць, розбившись на п'ять пар: дві — хлопців і три — дівчат, з тим щоб, дослідивши вказані терени, зібратися