Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

Дасті, який заборонив йому спостерігати за гравцями, бо, бачте, «ми тут дбаємо про їхній комфорт». Зринули й звуки: гомін відвідувачів, цокання фішок, стукіт більярдних куль, гудіння, розмови гравців. У «Pacific Union» усі звуки були приглушені. Легеньке цокання срібла й кришталю — це офіціанти сервірували столи; ввічливе перешіптування відвідувачів, які обговорювали ціни на акції; постукування італійських черевиків по ретельно відполірованій дубовій підлозі…

Де ж був його дім? Чи мав він узагалі «рідну домівку»? Маршал укотре над цим замислився. До якого світу він належав: світу «Avocado Joe’s» чи «Pacific Union»? Невже його завжди носитиме без можливості кинути якір між цими двома берегами? Невже протягом усього життя він повсякчас намагатиметься покинути один із них, аби дістатися до іншого? Якби саме цієї миті диявол чи джин сказав йому: «Настав час обирати: із двох місць обери одне, і воно стане твоєю домівкою на віки вічні», що він обрав би? Він пригадав свій психоаналіз, що його здійснював Сет Панде. «Ми ніколи над цим не працювали», — подумав Маршал. Ані над «домівкою», ані над дружбою і, якщо взяти до уваги слова Ширлі, ані над поняттям грошей чи жадоби. Чорт забирай, що ми взагалі робили протягом цих дев’ятисот годин?

Попри це, Маршал удав, що почувається в клубі, як удома, і рішуче наблизився до мажордома.

— Емілю, як справи? Лікар Стрейдер. Кілька тижнів тому мій друг, із яким я тут обідав, — містер Макондо — вихваляв вашу феноменальну пам’ять. Та, мабуть, навіть ви не можете запам’ятати відвідувача, який побував тут тільки раз.

— О так, лікарю, я вас чудово пам’ятаю. А містер Маконта…

— Макондо.

— Авжеж, пробачте, Макондо. Ось бачите, навіть феноменальна пам’ять може схибити. Насправді я дуже добре пам’ятаю і вашого приятеля. Попри те, що ми бачилися тільки одного разу, він мене приємно вразив. Щедрий джентльмен із вишуканими манерами!

— Ви хочете сказати, що бачилися з ним тільки в Сан-­Франциско? Але ж він розповів мені, що познайомився з вами у паризькому клубі, де ви працювали мажордомом.

— Ні, сер, гадаю, ви помиляєтеся. Я справді працював у паризькому клубі «Cercle Union Interalliee», але з містером Макондо ми там не зустрічалися.

— Може, то було в Цюриху?

— Ні, я певен, що не бачив цього джентльмена раніше. Ми вперше познайомилися за день чи два до вашого з ним обіду.

— Тоді… стривайте, це як? Як він міг так добре вас знати… тобто… звідки він дізнався, що ви працювали в Парижі? Як йому вдалося потрапити сюди, аби пообідати? Е-е-е, я хочу сказати — він узагалі є членом вашого клубу? У який спосіб він платив за послуги?

— Ідеться про якусь проблему, сер?

— Авжеж, і з нею пов’язаний той факт, що ви прикидалися, буцімто добре його знаєте, неначе ви старі друзі.

Еміль стривожився. Він кинув оком на свій годинник, а тоді роззирнувся навсібіч. Ротонда була порожня, а в клубі панувала тиша.

— Лікарю Стрейдер, я маю кілька вільних хвилин, перш ніж іти на обід. Пропоную сісти й поговорити. — Він кивнув на крихітну кімнатку поряд із обідньою залою.

Увійшовши, Еміль запропонував Маршалу сісти й попросив дозволу закурити. А тоді глибоко затягнувся і сказав:

— Я можу говорити відверто, сер? Як то кажуть, не для протоколу?

— Авжеж, — кивнув Маршал.

— Я працюю в елітних клубах уже тридцять років, п’ятнадцять із них — як мажордом. Усе відбувається на моїх очах, ніщо не проходить повз мене. Лікарю Стрейдер, я помітив, що ви нечасто відвідуєте подібні заклади, чи не так? Пробач­те, якщо це вас образило.

— Зовсім ні, — мовив Маршал.

— Ви маєте знати, що в подібних приватних клубах один відвідувач зазвичай хоче отримати щось від іншого — скажімо, послугу, запрошення, знайомство, інвестицію… І щоб… гм… «змастити колеса», йому треба вразити цю людину. Як і будь-який інший мажордом, я маю грати в цьому процесі свою роль, аби все було гаразд. Отже, того ранку, коли ми з містером Макондо мали розмову, він запитав, чи працював я в інших європейських клубах. Звісно, я радо підтримав розмову й розповів, що десять років пропрацював у Парижі. А коли під час вашого обіду він привітався зі мною, як давній знайомий, що я мав робити? Повернутися до вас, його гостя, і сказати: «Я ніколи не бачив цього чоловіка раніше?»

— Звісно, що ні, Емілю. Я розумію, про що ви. І навіть не мав наміру вас критикувати. Просто мене спантеличив той факт, що ви з ним не знайомі.

— Однак ви зауважили, що є певна проблема. Сподіваюся, не надто серйозна. Але я хотів би знати, чи вона є. Бо про це має дізнатися і керівництво клубу.

— Ні-ні, це дрібниця. Просто я загубив його адресу, а мені треба з ним зв’язатися.

Еміль завагався. Було помітно, що він не повірив у «дрібницю», але, помітивши, що Маршал не готовий надати деталі, мажордом підвівся.

— Прошу, зачекайте мене в ротонді. Я спробую знайти інформацію, яка вас цікавить.

Маршал сидів, відчуваючи сильне роздратування — такого незграбу ще треба пошукати. Він вистрелив навмання, але, може, Еміль йому таки допоможе.

За кілька хвилин мажордом повернувся і простягнув аркушик паперу з тією самою адресою і номером телефону в Цюриху.

— Згідно з інформацією, яку мені надали у відділі реєстрації, містер Макондо отримав право відвідувати цей клуб завдяки своєму членству в «Baur au Lac» — це один із клубів мережі в Цюриху. Якщо бажаєте, ми можемо надіслати їм запит факсом, аби отримати більше інформації.

— Якщо ваша ласка. І я б хотів отримати копію відповіді, якщо це можливо. Ось моя візитка.

Маршал хотів було вже йти, але Еміль зупинив його й пошепки додав:

— Ви запитували про те, як він платив. Я скажу, але це має лишитися між нами, лікарю. Містер Макондо платив готівкою, і то дуже щедро. Він дав мені двісті доларів і попросив оплатити обід, залишити щедрі чайові для офіціанта, а решту забрати собі. Такі моменти моя феноменальна пам’ять закарбовує просто-таки чудово.

— Дякую, Емілю, ви дуже допомогли. — Маршал неохоче дістав двадцятку зі своєї пачки банкнот із затискачем і тицьнув її в посипану тальком долоню мажордома. Він уже рушив до виходу, але раптом знову щось згадав. — Емілю, останнє прохання. Минулого разу я познайомився тут із другом містера Макондо, високим джентльменом у досить викличному одязі — оранжева сорочка, червоний картатий піджак. Я забув його ім’я, але пригадую, що його батько колись був мером Сан-Франциско.

— То міг бути тільки містер Роско Річардсон. Я бачив його тут сьогодні. Зараз він може бути в бібліотеці або гральній кімнаті. Маю для вас пораду, лікарю: з ним не варто говорити, коли він грає в нарди. Це його страшенно дратуватиме, бо містер Річардсон ставиться до гри дуже серйозно. Щасти вам, а я особисто подбаю про ваш факс. Можете на мене покластися. — Еміль поштиво вклонився й застиг на місці.

— І знову дякую, Емілю. — Маршал зрозумів, що доведеться попрощатися ще з однією двадцяткою.

Коли він увійшов до гральної кімнати, стіни якої були оббиті дубовими панелями, Роско Річардсон саме встав з-за столу, за яким грали в нарди, і збирався йти