Читати книгу - "Сонце, молодість, салют, Світлана Бонд"

- У вас є що випити? - поцікавився вожатий.

Ніхто не зрозумів запитання, та й стаканчики вони встигли сховати. Ярослав вирішив відповісти чесно і підняв порожню пляшку вина.

- Закінчилося.

З такою ж пляшкою до них із кущів вийшов Вадим. Тільки вона була ще запечатана.

- Ви так вдало повз проходили, - зауважив Ярик і дістав свій стаканчик. Поставив на столик.

Вадим відкрив вино і розлив усім, зокрема й сестрі.

- А ви чого тут? - допитувався Рома. - Дванадцята година ночі надворі.

- У нас щось типу тусовки на честь закінчення зміни, - Рік узяв стаканчик. - У дівчат свої секрети з'явилися, не цікаво, ми втекли.

Поки вони розмовляли з вожатим шостого загону, Вадим підсів до Інгрід з бажанням поговорити. Батьки обіцяли повернутися за пару тижнів, сказали, що можуть забрати її трохи раніше, як Інгрід планувала спочатку, але дивлячись на своїх одногрупників, вона зрозуміла, що не хоче цього.

- Так ви родичі? - Рома дивився на них, не кліпаючи. Стільки всього надумав після тих пліток, а виявляється справа в іншому.

- Брат і сестра, - відповів вожатий. - Зведені.

- Ого, - сіпнулася Альбіна і посунулася ближче до Інгрід. - Так ви тому танцювали... Злата з Варею тоді конкретно очманіли!

В кущах знову почувся хрускіт. Усі повернули голови й помітили Дмитра Олександровича, що спрямовував на них ліхтарик. Оглянув кожного, не відразу знайшов, що сказати, але, судячи з усього, останню розмову він чув.

- А я вас піймав, - таємниче промовив він. - Хоч би попередили, що збігати збираєтеся. Я тут ходжу, хвилююся.

- Вибачте, ми думали, ви всі спите, - почав виправдовуватися Ярослав. - Коротше, Саничу, будеш із нами? - він підняв пляшку, на денці залишалося трохи вина.

- Ну якщо тут наливають, - Діма потиснув усім хлопцям руки.

- А у вас сухий закон? - питав Вадим.

- Завтра все буде, - чесно зізнався Діма, знаючи, що їх ніхто не видасть. Тут завжди було взаєморозуміння. - У нас в загоні ще діти залишилися, але бачу, за ними більше не треба наглядати.

- Я сам за всіма догляну! - обіцяв Ярослав, притискаючи двох подруг до себе.

Останній тост застали всі, вожаті цокалися й розмовляли між собою так, наче не було всієї тієї ворожнечі або ж вона просто нічого не значила. Змогли знайти щось спільне і навіть не помітили, в який момент зникли підлітки.

Четверо друзів забігли в корпус і одразу рушили в кімнату Ярослава, де в нього вже було все готово. В медпункті крім спирту вдалося знайти кілька шприців різного розміру, залишилося сподіватися, що їхню пропажу не помітять.

- Так, готуємося до процедури, - Ярослав дістав із-за ліжка напівпорожню пляшку горілки та зробив кілька ковтків.

Альбіна встигла помити руки, додатково витерти антибактеріальною серветкою і з викликом поглянути на Ярослава. Виявляється, він мріяв про цей пірсинг уже давно, сережку купив, скрізь носив її з собою, а тут раптом узяв і наважився.

Спочатку Рома з Інгрід стежили за проколом, але все затягнулося надовго, вони встигли занудьгувати й знайти інше заняття. Сиділи разом на його ліжку і грали в морський бій один з одним.

Альбіна довго не могла проткнути. Встигла пошкодувати, що погодилася, та і Ярика втомилася мучити, але того нічого не бентежило, сидів із висунутим язиком і все терпів.

- Господи, допоможи, - видихнула Альбіна, сильніше тицьнув голкою. Проколола.

Ярослав раптом почав сміятися, рот у крові, в очах сльози, а він не міг зупинитися. Альбіна ніжно провела долонею по його лобі, сумніваючись у притомності хлопця, і змогла вдягнути сережку. Закрутила застібку і знесилено впала на ліжко.

- Я ніколи більше не буду цього робити, - промовила вона. Хотіла зупинитися, щойно побачила кров, але ж півшляху пройдено, потрібно йти до кінця. Вона це зробила, а потім боялася очі закрити.

- Фсе повучивося, - Ярослав почав пхати до рота ватяні диски, аби тільки не вдавитися кров'ю.

Він увімкнув камеру на телефоні й висунув язик. Не найприємніше видовище, але він до такого готовий.

- Зате більше мовчати будеш, - усміхнувся Рома, відірвавшись від гри. - Світ втратив такого жартівника.

- Ага, зфісно! - фиркнув Ярослав. - Не дошекаєтеся.

На кожне його слово друзі відгукувалися сміхом, він ще сильніше обурювався, а вони все голосніше сміялися. Це було нескінченне коло.