Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

– Ще й як чула, – підняла брови дівчина. – У нас такі легенди про цей крик ходять…. Кажуть, по кому прокричить банші, більше доби не проживе, а якщо й вдасться вижити – буде поміченим печаткою смерті. І там вже теорії розходяться: чи то будеш завжди в небезпеці, чи навпаки невразливим.

– Лілі, – несподівано серйозно перебила її я, – чому ти пішла сюди? Я маю на увазі, якщо подумати, то це було навіть дуже схоже на пастку. Мамина маніпуляція, про те, що треба забрати накопичувач, а я його нібито не знайду. Це я як завжди нічого не запідозрила, а ти наче нікому не довіряєш.

– Віриш, я подумала, твоя мати хоче переконати тебе втекти, і вирішила дати їй на це шанс, – спокійно відповіла вона, а потім додала, розвівши руками: – Але на таке я ніяк не очікувала.

– Чому?

– Не думала, що тебе могло виховати таке стерво, – в голосі прозвучали знайомі уїдливі нотки, але потім вона сказала вже спокійніше: – Мабуть, яблуко від яблуні далеко відкотилося.

– Ні, я не про це, – не помічаючи її слів, сказала я. – Чому ти вирішила дати нам можливість втекти?

– А-а-а, – Лілі важко зітхнула. – Ти погодилася на це, – вона вказала на нас, а потім повела рукою по приміщенню, натякаючи на наші постійні «пригоди», – тому що в тебе не було вибору, і ти намагалася врятувати своє життя. Тепер же могла піти з мамою, яка б розповіла про твою силу і захистила. Ти мала право обрати.

– Навіть якби моя мама не виявилася таким… – я докірливо поглянула на Лілі, пригадуючи її вираз, – стервом, готовим убити мою подругу, я б все одно не втекла. Пам’ятаєш, я надто правильна для такого вчинку, – з усім пафосом заявила я.

– Це вже точно, – засміялася дівчина, а потім ляснула в долоні і різко піднялася на ноги. – Ну що, відпочили і вистачить. Пора б і ділом зайнятися.

Я подивилася на Лілі, потім на захисний бар'єр, за яким все так само нерухомо і беззвучно стояли привиди.

– Ти ж казала, що тобі не перемогти їх.

– Ага, – кивнула вона. – Але ж помирати – то з музикою. До того ж у мене є одна зброя, яка може впоратися із привидами.

– Правда? – підскочила я. – Яка?

– Банші!

Я розсміялась. Здається, я ніколи в житті так не сміялася, навіть живіт заболів. Цей сміх, відбиваючись від стін, рознісся всіма коридорами школи. Пробрало навіть привидів: їхні силуети трохи повернулися в мій бік (чи мені здалося).

– Дуже смішно, – голосно видихнула я. – А тепер серйозно.

– Я серйозна як ніколи, – з милою посмішкою відповіла Лілі.

– Ти сказала, твоїх сил вистачить максимум на трьох привидів, а тепер заявляєш, що я впораюся з усіма. Скільки їх тут? – я перевела погляд на безтілесні постаті та пройшлася по «головах». Дюжина. Ні, чортова дюжина. Я приречено протягла: – 13. Чому у вас все пов'язане з цим числом?

– Для тебе це не має значення. Для відьми впоратися з викидом енергії від урагану – те саме, що запалити свічку. Бойова чи захисна магія забирає багато сили, але те, для чого ми призначені, для чого нас і створила природа, виходить із дивовижною легкістю, як дихати, говорити, рухатися – частина твого існування. Про привидів я знаю навіть менше, ніж про представниць твого виду, бо вони дуже рідкісні. Але як і сказала твоя мама – знищувати їх у вашій владі.

– Якщо моя мама брехала, – похитала головою я. – Якщо її розповіді були лише маніпуляцією, спробою відволікти нас ...

– Я не вірю її словам, – перебила Лілі. – Я вірю очам. Розвіяти згусток енергії людини відправляють щонайменше дві відьми, а сфара – п'ять. І те, вони його не знищують. Енергія сфарів настільки концентрована, що розсіяти її досить важко. Тому відьми замикають її у накопичувачах. Ти ж зробила це несвідомо. Я бачила це в твоїх спогадах, після смерті старійшина. Ти розподілила енергію в природні потоки так само просто, як випиваєш каву вранці.

– Мені ж марно з тобою сперечатися?

– Ти заощадиш нам чимало часу, – Лілі зобразила шанобливий реверанс.

– У вас є якісь конкретні побажання, міледі? – копіюючи її інтонацію, запитала я. – Або зносимо все на своєму шляху?

– Тут потрібен розумний підхід, – вона підняла вказівний палець, а потім широким жестом вказала їм на одного з привидів. – Бачиш того доходягу? – судячи з усього, відьма говорила про одну з тих істот, що не мала чіткого людського обрису, а скоріше була схожа на великого хробака в два метри зросту. – У нього ще недостатньо сили, щоб контролювати тілесну оболонку. Чим довше привид залишається в нашому світі, тим більше сили він накопичує.

– Значить він слабший за інших, – зрозуміла я. – З нього і почнемо?

– Так, – твердий голос дівчини змушував мене забути рівень безумства плану. – Я приберу бар'єр, схоплю для тебе першу жертву-піддослідного, а сама відганятиму і затримуватиму інших. Ти маєш зосередитися спочатку на одному.

– Зрозуміла.

– І так, Віто, я тебе не кваплю, але пам'ятай, що моя магія проти привидів слабка, а якщо загину я – ти теж довго не протримаєшся.

– Спасибі, підбадьорила, – буркнула собі під ніс.

– Завжди рада допомогти, – весело озвалася дівчина.