Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

і була щиро зворушена його відданістю. «Оце приклад справжньої вірності, коли бережуть пам’ять про минуле», — думала вона. З роками Каору ставав усе гарнішим і впливовішим у світі. І тоді, страждаючи від сердечної непостійності принца, Нака-но кімі нарікала: «Яка нещаслива доля випала мені! Чому я не послухалася старшої сестри і вийшла заміж за чоловіка, який завдав мені стільки страждань?» Однак вона не могла приймати Каору так часто, як би їй хотілося. Нака-но кімі соромилася того, що прості служниці, необізнані з обставинами минулого життя в Удзі, могли засуджувати її за бажання підтримувати з Каору їхній давній зв’язок. Крім того, втомившись від постійних підозр принца, вона намагалася тримати Каору на відстані, що, однак, анітрохи не змінило його почуттів до неї. Хоча легковажна вдача принца іноді давалася взнаки, але, спостерігаючи, як підростає їх гарненький синок, принц ставав до неї все прихильнішим. До того ж він був певен, що жодна інша жінка не може подарувати йому такої чарівної дитини, і ставився до неї з довірою, про яку дочка Лівого міністра і мріяти не сміла. Тож поки що Нака-но кімі не мала особливих підстав на щось скаржитися.

Одного дня на самому початку першого місяця, коли принц, прибувши на Другу лінію, грався з маленьким майже дворічним сином у покоях Нака-но кімі, дівчинка-служниця принесла величенького листа, обгорнутого тонким зеленим папером. Крім цього листа, вона тримала у руках гілку сосни з прив’язаним до неї торочкуватим кошичком та ще одного листа, складеного офіційним стилем. Нітрохи не бентежачись, вона відразу ж підбігла до Нака-но кімі.

«Звідки ці листи?» — запитав принц.

«З Удзі для пані Тайфу. Гонець не знайшов її, і я принесла їх сюди, щоб, як завжди, господиня сама прочитала, — схвильовано відповіла дівчинка і додала: — Подивіться, коробка з кольорового металу, а майстерно зроблена гілка здається справжньою!»

Її обличчя світилося радістю, і принц, усміхнувшись, попросив: «Якщо так, то дай і мені помилуватися».

«А листи віднеси Тайфу», — розгубившись, сказала Нака-но кімі.

Помітивши, що вона зашарілася, принц подумав: «Ці листи часом не від Каору? Тільки от дивно, що листи прийшли начебто з Удзі», — і взяв листи у руки, відчуваючи, як защеміло стривожене серце.

«Я прочитаю, навіть якщо потім ви розгніваєтеся», — сказав він.

«Ну хіба це годиться читати листи, якими обмінюються між собою довірливі жінки?» — відповіла Нака-но кімі, не видаючи свого хвилювання.

«А все-таки подивлюся, що пишуть жінки одна одній», — сказав принц і розгорнув листа. Судячи з почерку, його авторка була дуже молодою.

«Я давно не писала Вам, а тим часом і рік скінчився. Тут у гірському селі дуже похмуро, а над горами завжди висить туман...» — повідомляла авторка листа і збоку дописала: «Прошу, передайте ці речі маленькому принцові, хоч я й розумію, який це мізерний подарунок...»

Лист аж ніяк не вирізнявся особливим почерком і принц, довго розглядаючи його, так і не здогадався, від кого він, а тому розгорнув другого листа, також написаного жіночою рукою.

«Як поживає Ваша господиня у новому році? Сподіваюся, що і Вам ці дні принесли чимало радощів. Що ж до нас, то ми живемо у добротній оселі й ні в чому не відчуваємо потреби, але бачимо, що нашій юній господині не годилося б жити у такій глушині. От було б добре, якби вона могла хоч іноді приїжджати до Вас, а не нудьгувати цілими днями на самоті. Однак вона така налякана тим випадком, що й думати про це не хоче. Маленькому принцові вона передає новорічний молоточок{289}. Покажіть йому, коли поруч не буде принца».

Лист був досить довгим, з багатьма словами, які традиційно не вживають на початку року, але попри це принц знову і знову перечитував його.

«Все-таки признайтеся, від кого цей лист?» — наполягав принц Ніоу.

«Мені розповіли, що дочка однієї жінки, яка колись служила у нас в Удзі, була змушена недавно повернутися туди...» — відповіла Нака-но кімі, і принц відразу ж зрозумів, що лист написала не проста служниця, а згадка про «той випадок» допомогла йому здогадатися, про кого йшлося.

Було помітно, що чарівний молоточок — витвір людини, яка мала багато вільного часу. До соснової гілки у розвилці були прикріплені мандаринові плоди і листок паперу з такою піснею:

«Ця гілочка

Ще зовсім молода,

І я сьогодні від душі

Бажаю їй життя

Довгого, як у сосни{290}».

Нічого особливого у цій пісні не було, але принц, здогадуючись, що її написала дівчина{291}, про яку він безупинно думав останнім часом, довго не міг відкласти листа.

«Не зволікайте з відповіддю, бо це нечемно, — сказав він нарешті. — Але я не розумію, чому ваш настрій так зіпсувався через те, що я прочитав листа? Раз так, я гадаю, мені краще піти».

Коли він вийшов, Нака-но кімі тихенько сказала служниці Сьосьо: «От шкода, що так сталося. Але чому ніхто не звернув уваги на те, що листи потрапили до цієї дурненької дівчинки?»

«Якби ми вчасно це помітили, то хіба дозволи б принести їх сюди? Узагалі це нерозумне дівчисько завжди пхає свого носа куди не слід. Що з неї вийде? Краще було б, якби дівчина зроду мала тиху, спокійну вдачу», — підсумувала служниця.

«Та заспокойтеся, не треба її сварити. Вона ж ще зовсім дитина», — порадила Нака-но кімі. Ця досить миловидна дівчинка прийшла на службу до неї минулої зими і відразу ж стала улюбленицею принца.

«Все це дуже дивно», — думав принц, повернувшись у свої покої. Він чув від людей, що Каору раз у раз навідується в Удзі й іноді навіть залишається ночувати у будинку, бо, мовляв, з ним пов’язані його спогади про покійну Ооїґімі, а, насправді, як здогадався принц, саме там Каору переховує таємничу незнайомку.

Згадавши про такого собі Дайнайкі, який допомагав йому у питаннях з китайської словесності й разом з тим знався з Каору, принц покликав його нібито для вибору поезій, потрібних найближчим часом для гри «закривання рим». Попросивши скласти відібрані твори в особливу шафку, принц наче між іншим спитав: «Це правда, що Каору і тепер досить часто буває в Удзі? Кажуть, начебто він побудував там чудовий храм. От би поглянути на нього!»

«Так, я чув, що це справді велична споруда. Особливо хвалять молитовню. Сам же пан Каору, як кажуть, з минулої осені почав їздити туди частіше, ніж колись. Якщо вірити слугам, то він начебто переховує там жінку, якою, напевне, захоплюється. У всякому разі, він наказав людям зі свого тамтешнього маєтку дбати про неї та охороняти. Навіть перебуваючи у столиці, він постійно про неї піклується. А ще слуги кажуть, що їй пощастило, хоча життя на самоті не дуже-то приємне». — відповів Дайнайкі.

Вислухавши його, принц, звісно, дуже зрадів.

«А вони не казали, хто ця жінка? — запитав він. — Я знаю, що Каору відвідував якусь монахиню, яка давно живе в Удзі».

«Монахиня живе у покоях поруч з галереєю, а ця особа у новій будівлі, де їй прислуговує багато миловидих жінок. Словом, усе як годиться...» — відповів той.

«Цікаво! Як