Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

З інших зоофітів я помітив кілька деревоподібних коралів, із тих, які, за словами Джеймса Росса, живуть в тисячометрових глибинах антарктичних морів; зустрічалися тут і невеличкі альціони, корали з виду морських процелярій, а також чимало властивих цьому підсонню астерій та інших морських зірок.

Зате в повітрі буяло життя. Тут, оглушуючи нас криками, пурхали й літали тисячі найрозмаїтіших птахів. Вони сиділи й на скелях, безбоязно оглядаючи нас, і сміливо бігали під ногами.

Тут були пінгвіни, такі легкі й спритні в воді, що їх інколи приймали за макрель, і такі незграбні та вайлуваті на суші.

Між птахами я помітив білоперих куликів із родини цибатих, завбільшки як голуб, з куцим конічним дзьобом і червоним обідком навколо очей. Консель наловив їх чимало. Уміло засмажені, ці птахи дуже смачні. Літали чорні альбатроси — розмах їхніх крил сягає чотирьох метрів, — справедливо прозвані морськими шуліками; велетенські буревісники і між ними жеруни тюленів — буревісники з дугастими крильми; капські чорно-бурі буревісники, різновид качки; нарешті ціла зграя фульмарів — білих, з брунатною окрайкою на крилах, — і синіх, що водяться тільки в антарктичних морях.

— Ці фульмари такі жирні,— сказав я Конселеві,— що жителі Фарерських островів використовують їх замість каганців, втикаючи в них ґнота.

— Ще трохи, — відповів Консель, — і з них були б справжні лампи. Яка ж бо природа непередбачлива — не наділила завчасно їх ґнотом!

Півмилі в глибину суходолу земля порита ніби норами. Це були пінгвінячі гнізда — пінгвіни кладуть туди яйця. З них вилітала сила-силенна птахів. Згодом капітан Немо влаштував полювання на пінгвінів і ми наловили їх кількасот. М'ясо їхнє чорне, але дуже смачне. Пінгвінячий крик нагадує крик віслюків. Вони такі завбільшки, як гуси; тулуб укритий чорним пір'ям, груди — білим, довкола шиї цитриново— жовта краватка. Вони падали від ударів каменя, навіть не пробуючи втікати.

Туман не розсівався. Була одинадцята година, а сонце не виглядало. Я вже починав турбуватися. Коли нема сонця, не можна визначити координатів. Як же тоді ми взнаємо, чи досягли полюса?

Я підійшов до капітана Немо, що стояв, обіпершись на прискалок, і мовчки дивився на небо. Він, здавалося, був занепокоєний. Та нічого не вдієш! Ця смілива й могутня людина не мала над сонцем такої влади, як над водами.

Настав полудень, а денне світило не проглядало. За густою пеленою туману не було видно, де воно є. Невдовзі туман ще погустішав і пішов сніг.

— До завтра! — коротко сказав капітан, і ми повернулися на борт «Наутілуса».

Поки нас не було, в море закинули сіті, і зараз я з цікавістю розглядав виловлену рибу. Антарктичні моря правлять за місце навальної міграції риби; вона ховається тут од бур, що лютують в нижчих широтах, але нерідко потрапляє в зуби тюленів та касаток. Я помітив кілька південних бичків один дециметр завдовжки, з гострими колючками, білим тулубом і поперечними синіми смугами. Тут було багато морських голок, антарктичних химер підкласу хрящових риб із довгим — до трьох футів — тулубом, гладенькою сріблястою шкірою, круглою головою, з трьома плавцями на спині; на писку в них хоботок, який загинається до рота. Я покуштував їхнє м'ясо; Консель хвалив його, одначе мені воно не до смаку.

Заметіль не втихала до самісінького ранку. На палубі не можна було встояти. У салоні, де я нотував свої враження від нашої антарктичної мандрівки, чулися крики фульмарів та альбатросів, які, незважаючи на хурделицю, кружляли в повітрі. Тим часом «Наутілус» не стояв на місці. Він пройшов понад берегом близько десяти миль на південь. День був похмурий, і тільки бліда смужечка світла над обрієм свідчила про те, що на небі є сонце.

Другого дня, двадцятого березня, хуртовина вляглася. Термометр показував два ступні нижче нуля. Туман розтанув, і я сподівався, що сьогодні ми нарешті визначимо координати.

Капітан Немо ще не виходив на палубу, але човен був до наших послуг, і ми з Конселем переправилися на берег. Ґрунт і тут був вулканічного походження. Всюди — шматки лави, жужелиці, базальту; проте я не помітив жодного знаку кратера. Міріади птахів оживляли цей полярний край. Але владарювали вони тут не самі, а разом з морськими тваринами. То були розмаїті тюлені. Вони лагідно дивилися на нас. Одні простяглися на землі, інші лежали на пливучих крижинах; вони то стрибали в воду, то знову виповзали на лід. Тюленів не полохало наше наближення; видно, ще не мали справи з людиною! Табун був величезний: тюленів вистачило б чи не на сотні промислових суден.

— Далебі,— мовив Консель, — мають вони щастя, що з нами не пішов Нед Ленд.

— Чому, Конселю?

— Таж цей завзятий мисливець повбивав би всіх!

— Ну, всіх не всіх, а кількох загарпунив би напевне. А це б завдало прикрощів капітанові Немо. Він не любить марно проливати кров нешкідливих тварин.

— Капітан має слушність.

— Звичайно, має, Конселю. Але скажи-но мені, чи ти ще не класифікував цих чудових представників морської фауни?

— Пан професор знає, що на практиці я мало тямлю, — відповів Консель. — От коли б пан професор назвав цих тварин…

— Це тюлені й моржі.

— Два роди з ряду ластоногих, — пустився чвалом мій учений Консель, — типу хребетних, класу ссавців.

— Прекрасно, Конселю! — відповів я. — Але роди підподіляються ще на види, і, якщо не помиляюся, нам випадає нагода спостерігати їх. Ходімо!

Була восьма година ранку. Залишалося чотири години до полудня, коли за сонцем визначаються координати. Маючи вільний час, ми простували до широкої бухти, що врізалася лукою в гранітні береги.

Геть усе довкола, скільки сягало око — береги, крига, вода, — роїлося тваринами, і я мимохіть шукав поглядом старого Протея, міфічного пастуха