Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

Це був інкубаційний період видатного винаходу, який з'явився в повному блиску в найнесподіванішу мить.

— Стривай, — інженер обвів поглядом камеру, шукаючи, що могло б замінити олівець. Схопив алюмінієвий кухоль, відламав ручку, черкнув по пластмасовій обшивці стіни: пише!

Думка, яка щойно виникла, була дивовижною: при побудові машини вищого класу треба до межі спростити електронний мозок споруди. Адже людський мозок теж збудований дуже просто. Але саме це й надає йому величезної стійкості й гнучкості: навіть коли трапляється якесь пошкодження, зруйновані клітинки вимикаються, а їхні функції перебирають на себе інші, сусідні. Цей принцип можна було б використати і в електронно-обчислювальних злагодах. Але як здійснити цілеспрямоване перемикання між сотнями тисяч каскадів електронного мозку?

В голові Айта майнула неймовірна догадка: в машині вищого класу перемикачі непотрібні, бо можна викинути геть усі з'єднувальні дроти!

Айт ошелешено обвів поглядом круг себе, потер рукою чоло. Адже це й справді чудова ідея: замість довжелезного ланцюга обплутаних дротами кристалічних тріодів використати напівпровідниковий стовпчик. Ба навіть не стовпчик, а тонісіньку шарувату нитку — тригерну лінію. Якщо скрутити в одне пасмо кілька десятків тисяч отаких ниток, між усіма лініями виникне зв'язок на основі самоіндукції. Хай тоді вийде з ладу навіть не одна, а кілька мікроскопічно тонких напівпровідникових волосинок — електронний мозок впорається з пошкодженням самотужки.

Але ж у такому разі машина набуде властивості живого організму: здатності «навчатись», «розумнішати»…

Айт гарячково видряпував на шорсткій пластмасі складні формули. Незвичайний олівець лишав ледве помітні сірі сліди, але цього було досить, щоб думка не уривалася, летіла все вперед і вперед.

— Електронний мозок на мільйон елементів матиме обсяг письмового стола. Неймовірно!

Сміливе припущення інженера Айта змінювало стан речей. Напівпровідникові нитки, скручені в пасмо, могли б набагато спростити електронно-обчислювальну машину, зменшити обсяг і вагу електронного мозку в тисячі разів.

Звичайно, це була тільки гіпотеза. Але навіть найпримітивніші розрахунки показували, що вона — обгрунтована.

Айт поспішно робив обчислення на стіні. Десь у підсвідомості блукала тривожна думка, що ось-ось відчиняться двері, зайде якийсь із катів Кейз-Ола, вистрілить — і лишаться недокінченими формули, загине чудова ідея.

Захоплений працею, він і не чув приглушених звуків, що долітали з протилежного боку камери. Щось шипіло, булькало й лущало.

Та ось раптом у камеру з гучним пострілом вдерлося фіолетове полум'я вогню. Айт злякано обернувся, спиною затулив написане.

Протилежну стіну швидко прорізувало полум'я пальника. Сліпучими краплинами стікав метал. Шкварчала й чаділа пластмаса.

Хто це — вороги чи друзі? Айт стояв насторожений, готовий захищати не так себе, як свої розрахунки.

Вивалився, глухо грюкнув на підлогу шматок стальної стіни. В отворі з'явилось обличчя незнайомого юнака з білявим розпатланим чубом.

— Ви — Псойс? — запитав він пошепки і, прочитавши недовіру в очах Айта, квапливо додав: — Я — від Тессі. Хутко!

Айт метнувся до отвору. Юнак допоміг йому вилізти. Таким самісіньким чином перебралися до сусіднього приміщення — якогось інструментального складу, а вже звідти вийшли до тунелю.

Айт раз по раз ловив на собі зацікавлені погляди юнака, та й сам позирав на нього куточком ока. Хто це? Звідки він знає про Тессі? І де зараз вона?

Аж дивно: про Мей не думалось. Тільки от перебіг спогад про ту страшну хвилину в кабінеті Кейз-Ола, коли Цариця краси врятувала життя своєму спільникові ціною неймовірної витримки. Серце на мить охопило щире й тепле почуття вдячності.

— Скажіть, а де… — Айт затнувся і раптом стрибнув убік, до ніші енергетичної мережі, потягнувши за собою й свого супутника. — У вас є зброя?

З-за рогу тунелю виткнувся головний радіотехнік містера Кейз-Ола, найретельніший служака, довірена особа трильйонера.

— Що ви, Псойс?! — засміявся юнак. — Та це ж… — він не докінчив і пішов назустріч тому, кого так злякався Айт.

— Гм… Цікаво! — промимрив інженер. — Ще одна пастка? З якою метою?

Припустити, що головний радіотехнік — спільник? Ні, така можливість виключається. Адже саме він запропонував заварити намертво оту вентиляційну трубу, якою пізніше прослизнув на волю непоказний «годинникар» із зафотографованим на плівку планом «Блискавка»…

Головний радіотехнік щось промовив до білявого юнака, махнув рукою, кудись його посилаючи, і попростував до Айта.

Айт напружився: зараз має статися щось дуже важливе. Не обов'язково погане, але, мабуть, — несподіване. Про це говорить хоча б зміна, що відбулася з головним радіотехніком. Раніше він ніколи не підводив голови, завжди тримав її втягнутою в плечі, немов чекав удару. Тепер не лишилося й сліду від тієї полохливої покори. Невисока постать виструнчена, хода стала впевнена й енергійна. А очі… Айт ніколи раніше не бачив його очей.

Стривай, чому це їхня глибока синява здається такою знайомою? І брови… Чиї ще брови отак злітають догори, як ластівчині крила?

Айт не встиг знайти відповіді на свої запитання. Головний радіотехнік підійшов до нього, мовчки потиснув руку.

— Дякую… — сказав інженер удавано байдужим тоном Псойса. — Чим можу сплатити за послугу?

В очах головного радіотехніка промайнула посмішка, але в ту ж мить і згасла.

— Завдали ви нам клопоту, Айт!

— Що за «Айт»?! Ви, мабуть, п'яний, — інженер продовжував грати роль Псойса.

— Завдали ви нам клопоту, — повторив головний радіотехнік, наче й не помічаючи його збентеження. — Ну, навіщо вам був потрібний отой мерзотник Стун-Ай? Не тільки схеми ліній зв'язку, а й самі лінії — в наших руках. Адже Мей дала вам зрозуміти, щоб ви чекали… А ваша, з дозволу сказати, допомога в Дайлерстоуні кілька разів мало не призвела до провалу всієї справи. Коли б ми, кінець кінцем, не дізналися, хто ви насправді, вас уже не було б на світі…

Він говорив, а в Айта повільно відпливала кров од голови, крижаний холод сковував мозок. Отже, все, що він робив, було не допомогою