Читати книгу - "Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті, Річард Докінз"

Звісно, довести, що набуті характеристики ніколи не успадковуються, неможливо. Але з тієї ж самої причини неможливо довести, що не існує фей. Наразі можна говорити лише про те, що жоден із випадків, коли люди їх бачили, так і не був підтверджений, а нібито зроблені їхні фотографії є очевидними підробками. Те саме справедливо й для сумнівних відбитків людських ніг у скельних породах Техасу, де було знайдено рештки динозаврів. Будь-яке моє категоричне твердження, що фей не існує, є вразливим до можливості, що одного дня я раптом побачу в кінці свого саду маленьку істоту з прозорими крильцями. Ситуація з теорією про спадковість набутих характеристик аналогічна. Майже всі спроби продемонструвати цей ефект просто провалились. З тих же, що начебто вдалися, деякі виявились фейками — наприклад, відома історія з уведенням туші під шкіру жаби-повитухи, викладена Артуром Кестлером у його однойменній книжці. Решту не змогли відтворити інші дослідники. Тим не менше так само, як одного дня хтось може побачити фею в кінці саду, будучи абсолютно тверезим і маючи при собі камеру, одного дня хтось може довести, що набуті характеристики можна успадкувати.

Щоправда, можна додати ще дещо. Деякі речі, яких ніхто достеменно не бачив, усе ж є доволі правдоподібними, бо не ставлять під сумнів усе інше, що нам відомо. Я не бачив жодних вагомих доказів теорії, що сьогодні в шотландському озері Лох-Несс живуть плезіозаври, але мій світогляд не розлетівся б на друзки, якби такі були знайдені. Я був би просто здивований (і втішений), бо за останні 60 мільйонів років не відомо жодних скам’янілостей плезіозавра, а це, схоже, чималий час, аби невеличка реліктова популяція могла вижити. Проте жодні великі наукові принципи тут на карту не поставлені. Це було би сприйнято просто як факт. З іншого боку, наука вже виробила непогане розуміння того, як влаштовано Всесвіт, яке добре працює для величезної низки явищ, і певні голослівні твердження були б несумісними чи принаймні дуже важко узгоджувалися б із цим розумінням. Наприклад, це справедливо для голослівного твердження, що базується на фіктивних біблійних даних, яке іноді можна почути, — буцімто Всесвіт був створений лише приблизно 6 тисяч років тому. Така теорія є не просто неперевіреною. Вона несумісна не лише з загальноприйнятими даними біології та геології, а і з фізичною теорією радіоактивності та космологією (якби не існувало нічого, старшого за 6 тисяч років, неможливо було б побачити небесні тіла на відстані понад 6 тисяч світлових років; неможливо було би помітити ані Чумацький Шлях, ані жодну зі 100 тисяч мільйонів інших галактик, існування яких визнає сучасна космологія).

В історії науки були часи, коли всі загальноприйняті уявлення на законних підставах переверталися з ніг на голову через один-єдиний незручний факт. Стверджувати, що такі перевороти більше ніколи не повторяться, було б великою самовпевненістю. Але ми цілком природно і справедливо потребуємо вищих стандартів перевірки, перш ніж приймемо факт, який переверне догори дриґом добре розроблену й успішну наукову доктрину, ніж перед прийняттям факту, навіть дивного, що легко узгоджується з сучасною наукою. Для плезіозавра в озері Лох-Несс я спокійно прийняв би як доказ побачене на власні очі. Якби ж я побачив людину, що левітує без жодної сторонньої допомоги, то, перш ніж відкидати всі закони фізики, запідозрив би, що став жертвою галюцинації чи якогось хитрого трюку. Існує континуум теорій: від тих, що, мабуть, не є правдою, але легко могли б бути, до тих, що могли б виявитися правдою лише ціною перевороту великих доктрин успішної традиційної науки.

То яке ж місце посідає в цьому континуумі ламаркізм? Зазвичай його уявляють значно ближчим до того краю, де теорії «не є правдою, але легко могли би бути». Я ж маю намір довести, що ламаркізм, а точніше, спадковість набутих характеристик, хоча й не належить до того ж класу, що й левітація силою молитви, ближчий до «левітації», ніж до «лохнесського чудовиська». Спадковість набутих характеристик не належить до тих речей, що легко мог­ли б бути правдою, але, мабуть, не є. Я доведу, що вона могла б виявитися правдою лише за умови перевороту одного з найзаповітніших і найуспішніших принципів ембріології. Ламаркізм, таким чином, слід піддавати більшому рівню скептицизму, ніж звичайне «лохнесське чудовисько». То що ж це за широко прийнятий і успішний ембріологічний принцип, який доведеться перевернути, перш ніж можна буде прийняти ламаркізм? Тут знадобиться невеличке пояснення. Воно буде схоже на відступ, але його доречність незабаром стане зрозумілою. І пам’я­тайте: ми ще й не бралися до аргументу, що ламаркізм, навіть якби він був правдою, все одно не здатен пояснити еволюцію адаптивної складності.

Отже, шлях наших міркувань веде в царину ембріології. Там традиційно існує глибоке розмежування між двома різними позиціями щодо способу перетворення однієї-єдиної клітини на дорослу істоту. Офіційні назви цих позицій — преформізм і епігенез, але в їхніх сучасних формах я називатиму їх теорією креслення й теорією рецепта. Ранні преформісти вірили, що дорослий організм заздалегідь формується в одній-єдиній клітині, з якої він потім розвивається. Один із них уявив, що може побачити у свій мікроскоп мініатюрну людину — «гомункулуса», — згорнуту клубком усередині сперматозоїда (але не яйцеклітини!). Ембріональний розвиток, на його думку, був просто процесом зростання. Всі частини дорослого організму вже закладені, сформовані заздалегідь. Можливо, кожен чоловічий гомункулус має свої власні ультрамініатюрні сперматозоїди, в яких згорнуті клубками його власні діточки, а всередині кожного з них згорнуті його онуки… Навіть якщо не звертати уваги на цю проблему безкінечного регресу, наївний преформізм нехтує тим фактом (який у XVII столітті навряд чи був менш очевидним, ніж сьогодні), що діти успадковують свої властивості не лише від батька, а й від матері. Правду кажучи, були й інші преформісти — їх називали «овістами», — навіть чисельніші за «спермістів», які вірили, що дорослий організм заздалегідь формується саме в яйцеклітині, а не у сперматозоїді. Але овізму були властиві ті самі дві проблеми, що й спермізму.

Сучасний преформізм не має жодної з цих проблем, але все одно є хибним. Сучасний преформізм — теорія креслення — стоїть на тому, що ДНК в заплідненій яйцеклітині є еквівалентом «креслення» дорослого організму. Креслення — це зменшена в масштабі копія реального об’єкта. Реальний об’єкт — будівля, автівка чи будь-що інше — є тривимірним, тоді як креслення двовимірне. Тривимірний об’єкт на кшталт будівлі можна представити за допомогою набору двовимірних зрізів — горизонтальних планів кожного поверху, різноманітних вертикальних проекцій тощо. Таке зменшення розмірності зумовлене зручністю. У принципі, архітектори могли б надавати будівельникам тривимірні моделі будинків із сірників і пробкового дерева, але набір двовимірних моделей на пласкому папері (креслень) легше носити в портфелі, легше правити й використовувати в роботі.

Якщо ж креслення планується зберігати у вигляді комп’ю­терного імпульсного коду й, наприклад, передавати по телефонній лінії на інший кінець країни, необхідне подальше зменшення розмірності до одного виміру. Його легко зробити, перекодувавши кожне двовимірне креслення як одновимірний «скан». У такий спосіб кодується телевізійна картинка для передавання за допомогою повітряних хвиль. І знову ж таки, просторове стискання, по суті, є тривіальним засобом кодування. Важливо, що при цьому зберігається відповідність один до одного між кресленнями й будівлею. Кожна частина креслення відповідає своїй частині будівлі. У певному сенсі креслення є мініатюрною «заздалегідь сформованою» будівлею, хоча цю мініатюру можна перекодувати в меншій кількості вимірів, аніж будівлю.