Читати книгу - "Круглянський міст"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Рука стала боліти менше, правда, ще віддавало в плечі, особливо при різкому русі ліктя вгору. Кепсько, що минав час, і з ним розтавали його гроші, набутку ж їх не було жодного, все йшло на харчі. Вночі йому частенько снилося щось із його денних мрій, тільки той його супротивник з вигляду був ніби ведмідь — дебелий і патлатий. Ступак націлювався в нього з пістолета, але пальці ніби змертвіли, він не міг натиснути на спуск, а потвора наближалася. Тоді він кидався тікати, та ноги ставали ніби з вати, він не міг бігти, а потвора була вже поряд. На межі можливої загибелі щось утім переінакшувалося, починався інший сюжет, також малоприємний, але без попереднього жаху. Вночі він часто просинався у своїй металічній схованці, особливо коли в двір в’їжджала машина і фарами висвічувала гаражні щілини біля дверей. Тоді спалахувала тривожна думка: чи не по нього? Чи не рознюхали що? Може, про ту пам’ятну процесію, коли його побили, щось дізналися і приїхали його брати. Тоді охоплювали жаль і прикрість стосовно себе — що не встиг, прогаяв, прогавив. Одначе минав час, а до нього ніхто не навідувався, і це обнадіювало. Мабуть, усе ж його прогавили.
Зате не прогавили щодо інших, певно, працювали як слід, не дарма їли свій міліцейський хліб. Якось уранці, коли він ще лежав під брезентиною на розкладачці, у двері тихо постукали — раз і другий. Він підхопився, подумалося: чи не дочка, яка й разу ще не прийшла до нього в гараж. Але то була не дочка — на вході, коли він відчинив двері, стояв Олексій, який ввічливо спитав:
— Не чули новину?
— Яку?
— Мінкевич гараж продає. Разом з машиною.
— Чого ж це він?
Олексій озирнувся, але не переступив порога гаража.
— Оштрафували. За демонстрацію. На шістдесят мільйонів.
— За ту?
— Так. Був організатором від БНФ. Тож затримали, суд і ось — штраф.
— Нічого собі! Шістдесят мільйонів…
Ступак не лише здивувався, а й тихо за себе порадувався, що тоді пощастило непомітно вивернутись, вислизнути зі змопівських рук. Усе ж недаремно афганець, має такий-сякий досвід, не те, що ці шпацирувальники по асфальту. Добре, що він не був зв’язаний з БНФ, це давало йому захист. А Олексій, мабуть, щось мав, інакше б так не стривожився тією новиною про Мінкевича. Що йому цей Мінкевич — брат чи сват? І все ж Олексій симпатичний хлопець, не базікало, може, варто б порадитися з ним про головний Ступаків клопіт? Проте ні, зміркував Ступак. Тільки те в секреті, що знає одна людина. Якщо дві, вважай, ніякого секрету нема. Це знав уже він твердо.
А може, довіритися Мінкевичу? Все ж, якщо бенеефівець, то, мабуть, не сексот, не побіжить увечері на доповідь до «кума». А може, і побіжить? Що, в бенеефі нема сексотів? Полінувалися, не навербували? Ні, ці не лінуються…
У той день зранку йшов дощ, було холоднувато, і Ступак, причинивши залізні двері, бавив час у лінощах. Саме враз було б випити, хоч би для тепла, але не було горілки, а йти під дощем до гастроному він без зонта не наважувався. І він злісно думав про дружину-паскуду, яка, виганяючи з дому, не кинула йому якоїсь одежини. Все ж він залишив їй квартиру, видану йому за пільгами як воїну-інтернаціоналісту, а вона чим віддячила? Хоч би прислала колись дочку відвідати, так де там — тримала в пазурах покірливе дівча, залякала звіром-батьком, котрий онде який місяць живе і справді, ніби звір, у цьому залізному барлогу. Та й добре, якби він був звір. Він хотів бути звіром, якби вийшло. Звіру тепер, мабуть, краще, ніж людині. Такий настав час.
Він одразу почув, як поруч забрязкали замки в гаражі Мінкевича. Ступак підхопився з розкладачки і поволі вийшов з дверей.
— Кажуть, і Ви продаєте? — запитав, привітавшись. Одягнений у спритну джинсову куртку Мінкевич скинув на нього заклопотане обличчя, з-за тонких окулярів зирнув на сусіда.
— Доводиться.
— Чого ж це?
— Щоб заплатити штраф.
— І великий штраф?
— По максимуму. Двісті мінімальних зарплат.
— Йопересете! І будете платити?
— А що ж робити? Опишуть майно…
Мінкевич казав це майже спокійно і розсудливо, як про щось звичайне і буденне, ніби й не переживаючи. Може, переживши вже. Розчинив настіж обидві половини дверей, зачепив на защіпку долі.
— І думаєте відкупитися штрафом?
Мінкевич випростався, повернувся до нього і зітхнув.
— Штрафом, звичайно, не відкупишся. Від цього режиму взагалі нічим відкупитися неможливо. Треба піднімати народ, підвищувати його самосвідомість.
— Самосвідомість! Ви — самосвідомість, а він — сто тисяч ЗМОПу. Чия візьме? — запитав Ступак і змовк, чекаючи, що скаже на те освічений доцент.
— Що поробиш! — озвався той після паузи. — Взагалі демократія в боротьбі з тоталітаризмом не має адекватних засобів.
— Гівно тоді ви, а не демократи, — тихо, без злості сказав Ступак і пішов до свого гаража.
Як піднімати народ, він уже бачив, сам ледве не опинився в ролі здійнятого; спершу було навіть приємно, якось навіть святково. Але коли їх лупонули гумовими «демократизаторами», цей народ, мов табун горобців, порхнув з вулиці. Аж пил пішов. На тому боці — сила, військо, міліція, КДБ, сотні тисяч сексотів, залізні кігті «вертикалі». Окрім того,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Круглянський міст», після закриття браузера.