Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

А Ла Мусей заспокоює його:

«Беру свої слова назад, — зманіженим дискантом сказав Шарлюс, — ви джерело учености, ви мені це запишете, гаразд? Я зберігатиму співаночку в родинному архіві, бо моя прабабуся у третьому коліні була сестрою принца Конде». — «Все це так, бароне, але щодо принца Людовіка Баварського я не знаходжу нічого. Зрештою, серед військовиків…» — «Яке глупство! За тієї доби — Вандом, Віллар, принц Евгеній, принц де Конті, а якби я згадав усіх цих героїв Тонкіна, Марокко, а в цьому разі йдеться про людей справді шляхетних і побожних, та представників «нового покоління», то неабияк здивував би вас. Га! га! Мені б треба повчити тих, хто досліджує нове покоління, яке відкинуло марні забобони своїх предків, як мовить пан Бурже[92]. Я маю молодого приятеля, про нього багато розмов, так той куди там — такий витівник… Але я не хочу лютим духом сопти на когось, вернімося до XVII сторіччя. Ви знаєте, що Сен-Сімон мовить, поруч із багатьма іншими, про маршала д’Юкселя: «…розкішник у грецькому блуді, звиклий бахурувати відкрито, чіпляючись до молодих офіцерів, тримаючи їх у себе вдома, окрім рослявих молодих льокаїв, і все це навпростець — і в війську, і в Страсбурзі». Ви, певне, читали листи Мадам — чоловіки узивали її не інакше, як Путана. Вона говорить про це досить виразно». — «Мавши таке надійне джерело, як її муж». — «Ця Мадам надзвичайно цікава постать, — підхопив пан де Шарлюс. — 3 неї можна зробити ліричний синтез «дружини Тіточки». Передусім вона — хлопчачурка; зазвичай дружина Тіточки — мужчина, із нею її чоловікові легше сплодити дітей. Мадам нічого не згадує про збочення Месьє, але широко розводиться про це саме збочення в інших як людина «компетентна», бо всі ми любимо знаходити в інших родинах ґанджі, від яких терпимо у своїй сім’ї, аби довести самим собі, що в цьому немає нічого виняткового чи ганебного. Я вам уже казав, що це було звичайним явищем за всіх часів. Проте наша доба має тут особливі здобутки. І, попри те, що свої приклади я взяв із XVII сторіччя, якби мій великий пращур Франсуа де Ларошфуко жив у наші часи, він міг би з більшим правом, ніж про свої, сказати, нумо, Брішо, підкажіть мені: «Розпуста пишала завжди; але якби особи, знані у нас усім, народилися в перші сторіччя, чи став би нині хто згадувати про проституцію Геліоґабала?» Знані у нас усім — сказав, як в око вліпив. Бачу, що мій дотепний кревняк знав усі «пльотки» про своїх найславетніших сучасників, як я про своїх. Але нині такого люду побільшало. Вони мають на собі свою печать». Я відчув, що пан де Шарлюс наміряється розповісти, як ці звичаї еволюціонували. І весь час, поки він говорив, поки говорив Брішо, псреді мною витав, викликаний пестливим, інтимним Вентейлевим мотивом, більше чи менше виразний образ моєї оселі, де мене очікувала Альбертина. Я безперестань подумки вертався до Альбертини, куди мав незабаром вернутися й насправді, як до ядра біля ноги, яке мене в той чи той спосіб тримало, не пускало з Парижа і тепер, поки в салоні Вердюренів я згадував своє помешкання, насувало мені його на гадку не як пустку, екзотичну й сумну, а як щось — ніби бальбецький готель одного вечора — сповнене нерухомої присутносте, яка тривала там ради мене і яку я міг будь-якої хвилі неодмінно віднайти. В настирливості, з якою барон повертався до однієї й тієї самої теми, в межах якої розум його, вигострений ув одному напрямі, виявляв проникливість, було щось таки гнітюче. Він здавався сухарем, як науковець, обізнаний лише зі своїм вузьким фахом, набридливий, як усевіда, гордий тим, що йому відомі секрети і може з утіхою їх розголосити, антипатичний, як ті, що, як заходить мова про їхні хиби, пасталакають про них, не помічаючи, що будять нехіть, нестерпний, як маніяк, і приречений на самовикриття злочинець. Ця гостра характеристика, яку можна приписати шаленцеві або кримінальникові, зрештою, трохи мене заспокоювала. Дещо підчищаючи її, аби мати змогу виснувати з неї висновки стосовно Альбертини, пригадуючи собі її поводження з Робером, зі мною, я казав собі (хоч як болів мені один із тих споминів і смутив другий), казав собі, що вони, ті спогади, нібито виключають явну деформацію, на погляд неминуче клінічну, яка з такою силою виявлявся в речах і в постаті пана де Шарлюса. На жаль, барон поспішив зруйнувати мої надії так само, як у мене їх вселив, тобто сам того не усвідомлюючи. «Так, — сказав він, — мені вже не двадцять п’ять років, і я бачив багато змін довкола; я не впізнаю суспільства, де впали всі бар’єри, і юрба, позбавлена всякої елеґантности і пристойности, танцює танго навіть у моїй родині; звелися на пшик і мода, і політика, і мистецтво, і релігія. Але, щоб ви знали, найбільше виродилося те, що німці називають гомосексуалізмом. Леле! За моїх часів, поза людьми, які не терпіли жінок, і тими, хто кохав лише жінок, а інші речі робив лише з цікавости, гомосексуалісти були добрими батьками сімейства і заводили коханок лише про людське око. Якби я мав дочку на порі, то ради її щастя шукав би зятя лише серед таких. Гай-гай, світ перевернувся. Тепер шукають женишків і серед тих, хто ласий на жінок. Я думав, що маю нюх, і як, бувало,