Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

У доках Ріо-де-Жанейро на них чекали не солдати і не генерал, а смаглява жінка і з нею двоє слуг чи носіїв у червоних лівреях. Жінку звали Муйра, і коли вона вимовила своє ім'я, Берінг подумав, що так тутешньою мовою вітаються.

Муйра?

Це слово з говірки тупі, пояснила вона. Означає — Красиве Дерево.

— Тупі? — перепитала Лілі.

— Лісові люди, — сказала Муйра. — Жили колись тут на узбережжі.

— Жили? — спитала Лілі. — А тепер?

— Тепер у нас лишилися тільки їхні імена, — відповіла Муйра.

У Муйри все було темним: її шкіра, очі, волосся, навіть звучання її голосу. Вона навряд була старша за Берінга, і він забув відпустити її руку, так і тримав у своїй, поки Муйра не відняла її, аби показати ліврейним носіям, який саме багаж треба забрати.

— Ласкаво просимо! Я кажу це і від імені сеньйора Плініу ді Накара, — сказала вона далі. У патрона справи в Белу Оризонте, і повернеться він до Пантану через один або два тижні. Обіцяв привезти нову машину, гусеничний бульдозер. Найбільший кар'єр фазенди «Аурікана» роками стояв без діла, техніка проіржавіла, а дорога туди зараз під час дощів лишається непрохідною.

Муйра розуміла мову приїжджих, хоча про зону, де був розташований Моор, знала лише, що хтось із її родичів теж приїхав із тих місць — з Бранденбурга, це, напевно, недалеко? Він був мостобудівником, зводив віадуки в Сальвадорі і до Європи вже не повернувся. А про Європу їй було відомо, що там тісно, дуже тісно, і що війни там спалахували швидко й часто, не те що в країні, яка, незважаючи на міста з багатомільйонним населенням та хмарочоси, губилася поміж джунглів, між дощових лісів Амазонії, серед боліт Мату-Гросу.

— «Монте-Небліна», — промовила Муйра дорогою з доків. — Мій корабель. Ви прибули на моєму судні.

Приїжджі з Моору скупчилися посеред багажу у всюдиході, за кермом якого сидів один з ліврейних, і дивилися, як «Монте-Небліна» зникає у лісі з кранів, важких стріл, розвантажувально-навантажувальних пристроїв, підйомних мостів та радіощогл. Моорське залізо вивантажать тільки наприкінці тижня, після різдвяних свят, і на спеціальних платформах відправлять до Пантану.

Бразилія настільки велика, сказала Муйра, що найвищу її вершину відкрили та виміряли всього кілька років тому, в джунглях на кордоні з Венесуелою, Піку де Небліна, висота понад три тисячі метрів. Причому в Бразилії до сьогодні є не лише невідомі піки такої висоти, але й цілі народи. Наприклад, про деякі племена Амазонії й нині знають не більше, ніж помітили з літака пілоти топографічної служби: дими від їхніх таборових багать, ознаки життя, які розвіює вітер.

— Піку де Небліна! — вигукнула Муйра. — То моя гора! — Коли-небудь вона неодмінно туди вирушить, до Манауса і вгору по Ріу-Негру й далі в джунглі, за слідами димів, до кінця Бразилії, на край світу.

Помалу розкручувалась під колесами, що муркотіли від гарячого асфальту, берегова лінія Ріо-де-Жанейро. Їдь повільно! Муйра застережливо поклала руку на плече водієві. Кожного разу, коли відкривався новий серп пляжу, нові барвисті бульвари, Муйра поверталася до новоприбулих і вимовляла назви пляжів і бухт, а Берінг деколи беззвучно відтворював власним ротом рухи красивих губ цієї бразилійки: Прайя-ду-Фламенгу, Енесеада-ді-Ботафагу, Прайя-ді-Копакабана… ді-Іпане-ма… Леблон… Сан-Конраду, Барра-да-Тіджука… Місто лишилося позаду. За просторою, майже безлюдною бухтою — помітивши її, Муйра вигукнула: Грумарі! — а приплив майже зовсім заглушив рев мотору й коліс — авто, сполохавши великі зграї чапель, з ревом увірвалось до тиші мангрових лісів.

Сеньйор Плініу — генерал? Муйра засміялася і похитала головою, коли Амбрас запитав про нового власника моорського заліза. Патрон, звісно, завжди пишався, що у званні tenente, тобто лейтенанта, воював у корпусі маршала Маскареньяса ді Мораеса, сказала Муйра, в корпусі великого героя Бразилії, який на боці Америки та її союзників здобув перемогу у світовій війні… про тріумфальну ходу вулицями Ріо, про переможний карнавал патрон і зараз згадує із захопленням… але сеньйор Плініу ді Накар — і генерал?

Дорога до Пантану повторювала контури берегової лінії, бігла уздовж піщаних та скелястих бухт, то вузьких, то глибоко врізаних у суходіл, то злегка вигнутих, уздовж межі прадавнього лісу, який темними каскадами спускався із захмарних висот до моря і часом несподівано розступався, відкриваючи погляду водоспад, стрімкі струмені, що спадають назустріч бурунам прибою, ще в польоті набуваючи схожості з кипучою піною та гребенями хвиль… повз прибульців проносилися гамірні селища узбережжя з їхніми обвішаними гронами бананів дощаними лавами, заправками в тіні всіяних квітами скель, глинобитними хатинами, що губляться в сельві… а Муйра тим часом розповідала про геометрично правильні евкаліптові посадки її патрона, про плантації цукрової тростини, про маніокові поля, пасовища та каменоломні фазенди «Аурікана», великого хазяйського маєтку; розповідала про любов сеньйора Плініу до Америки, про глибоку його повагу до маршала Маскареньяса та про його план спорудити на одній зі скель поряд з Пантану пам'ятник герою Бразилії, із зеленого граніту тутешніх каменоломень, — обеліск, який збереже назавжди радість перемоги і скорботу за полеглими бразильцями…

Амбрас часом кивав головою на розповіді Муйри. Виходить, він уже чув історію її патрона? Берінг бачив лише, що Амбрас страждає від болю і марно намагається пом'якшити ривки та струси їзди: він сидів, схрестивши руки на грудях та охопивши плечі долонями, ніби сам себе обіймав. Ні, він уже давно нічого не чув, будучи десь далеко. А Лілі поглинув погляд на узбережжя, на пінні гребені прибою: вона була на дорозі до Сантуса. Автопоїзд, який доставить моорське залізо до Пантану і вирушить уздовж узбережжя далі на південь, забере її з собою, це був її поїзд. Вона майже приїхала. Вона