Читати книгу - "Господиня"

Обережно, намагаючись не шуміти, я роззирнулася.

Руки мої у щось провалилися. Я вивільнилася й намацала щось схоже на картонну коробку, обгорнуту тонким шаром прозорої плівки — її-бо я і прорвала. Всередині був іще один шар тонкої плівки — маленькі прямокутники, які шурхотіли щоразу, коли я їх торкалася. Я відсмикнула руку, злякавшись, що приверну до себе увагу.

Я згадала, що начебто намацала вхід у нору. Пошукала ліворуч, і рука наштовхнулася на цілий стос великих картонних коробок. Я спробувала дотягнутися до верху — довелося ставати на пальчики, таким високим виявився стос. Я тицялась кругом, аж доки не намацала стіну, а за тим — і отвір, саме там, де й очікувала. Отож я спробувала залізти всередину: одна хвилина на увігнутому земляному ложі — і я б одразу впізнала печеру, — але годі було й думати про те, щоб пробратися всередину. Вся печера була завалена численними коробками.

Опинившись у безвиході, я, намацуючи дорогу, рушила далі по коридору. З’ясувалося, що далі проходу також немає — все завалено таємничими коробками.

Нишпорячи по землі, я силкувалася втямити, де опинилась, коли раптом натрапила на щось, зовсім не схоже на картонні коробки. Груба жорстка тканина — певно, мішок; коли я його штурхнула, в ньому зашурхотіло. Я пожмакала мішок — навряд чи його ледь чутний сипучий звук видав би мою присутність.

Раптом усе стало на свої місця. Допоміг запах. Поки я перебирала пальцями дрібнесенькі піщинки, в ніс мені вдарив знайомий запах. Я ніби повернулась у свою невеличку кухоньку в Сан-Дієго, до низенького серванта ліворуч від умивальника. Перед очима постав мішок сирого рису і пластикова мірка, якою я черпала рис, а позаду — довгі ряди консервів…

Тільки-но я втямила, що переді мною — мішок із рисом, усе прояснилось. Я таки не помилилася. Хіба Джеб не казав, що цю печеру використовують як продуктовий склад? І хіба Джаред із командою щойно не повернулися з вилазки по харчі? Ну звісно, тепер усе, що вони накрали за останні кілька тижнів, поскладали в цьому відлюдному куточку.

У голові роїлося безліч думок.

По-перше, я зрозуміла, що довкола їжа. Не просто грубий хліб і ріденький цибулевий суп, а справжня їжа. Десь у цій купі може бути арахісове масло. Шоколадне печиво. Картопляні чипси. Сирні палички.

Я одразу ж уявила, як знаходжу їх, смакую, наїдаюся досхочу — вперше за той час, відколи полишила цивілізацію. І мені стало соромно за такі думки. Джаред ризикував життям; останні кілька тижнів він провів, ховаючись і крадучи, не для того, щоб нагодувати мене. Ця їжа для інших.

Проте мене хвилювало, що це, можливо, не вся здобич. А що як сюди мають принести більше коробок? І зроблять це Джаред із Кайлом… Не треба особливо напружувати уяву, щоб зрозуміти, як вони діятимуть, побачивши мене тут.

Зрештою, саме з цієї причини я й прийшла сюди: побути на самоті, добре все обміркувати…

Я притулилася до стіни й з’їхала вниз. Із мішка з рисом вийшла непогана подушка. Я заплющила очі — цього можна було й не робити в такій чорнильній темряві — і вирішила попросити поради.

«Гаразд, Мел. Що тепер?»

Я зраділа, що вона не спить — теж насторожі. Необхідність боротися додала їй сил. Тільки тоді, коли все йшло гладко, вона ніби впадала в сплячку.

«Розставимо пріоритети, — вирішила вона. — Що для нас важливіше? Щоб вижили ми? Чи Джеймі?»

Вона й сама знала відповідь на це запитання:

«Джеймі», — підтвердила я і вголос зітхнула. Зітхання відлунило від стін печери.

«Згода. Які в нас шанси? Якщо Джеб з Іяном нас захищатимуть, то, можливо, ми ще кілька днів протягнемо. Чи допоможе це Джеймі?»

«Ймовірно. Та чи не краще одразу здатися? Навряд чи йому стане краще, якщо ми тягнутимемо до останнього, — а кінець-бо, схоже, невідворотний…»

Їй не сподобалась моя відповідь. Я відчувала, як вона метушиться, шукає інший вихід.

«Може, втекти?» — запропонувала я.

«Не вийде, — відповіла вона. — До того ж що нам робити там, нагорі? Як ми все пояснимо їм?»

Ми водночас уявили, як я пояснюватиму довгі місяці відсутності. Можна збрехати, вигадати правдоподібну байку або сказати, що я нічого не пам’ятаю. Але перед очима постало скептичне обличчя шукачки, її прискіпливі булькаті очі, завжди підозріливі,— і я одразу втямила: спроби викрутитися неминуче проваляться.

«Всі подумають, що я тебе здолала, — погодилася Мелані.— Тоді тебе витягнуть і запхають у мою голову шукачку».

Я заметушилася, наче зміна пози допоможе відмахнутися від цієї думки, затремтіла і закінчила за Мелані: «Вона розповість про печери, і сюди поз’їжджаються шукачі…»

Жах накрив нас із головою.

«Справді,— провадила я, — про втечу не може бути й мови».

«Справді», — прошепотіла вона, захлинаючись від емоцій.

«Отже, залишається вирішити… швидка смерть чи повільна? Що вразить Джеймі менше?»

Здавалося, якщо ми обговорюватимемо практичні питання, мені вдасться абстрагуватися, не втрачати ділового тону. Мелані старалася робити те саме.

«Я не впевнена. З одного боку, цілком логічно: що довше ми троє будемо разом, то важче нам буде розлучитися. З другого боку, якщо ми не боротимемося, якщо просто