Читати книгу - "Вітіко"

батьківщині. Решту полеглих воїнів мали ховати в Празі. Єпископ Празький Оттон, єпископ Оломоуцький Здик, Петер, абат із Бржевнова, Ґезо, абат зі Страгова, абати з Кладрубів і Вілімова, священик Даниїл і багато інших священиків справляли заупокійні обряди. Єпископ Оттон, поблагословивши всіх, виголосив проповідь, а коли скінчив і всі вже хотіли розходитись, чимало зі сльозами на очах, князь проказав:

— Бойові побратими полеглих, чоловіки та жінки, юнаки та дівчата, які люблять країну, ніколи не забувайте тих, хто загинув за рідну землю!

— Вони ніколи не забудуть! — озвалися численні голоси.

— Так, ми ніколи не забудемо! — озвалися інші.

Надто багато чоловіків підходили до тіла військового проводиря Бена, щоб попрощатися з тим, що так скоро після з’їзду у Вишеграді був змушений розпрощатися зі своїм життям.

Потім усі розійшлися, а небіжчиків повезли до місць поховання.

Уранці наступного дня воїни з ярмаркової площі, а також ті, які досі ночували в передмісті, почали заходити в замок, який здебільшого називали містом Прагою. Вони йшли довгою вервечкою по дерев’яному мосту, зайшли в міську браму, а потім піднялися в місто, побачили всі високі та пишні будівлі, які стояли там неподалік від князівського престолу.

Воїнів у місті поділили, кожен підрозділ отримав місце свого перебування.

Князь надав Вітіко право командувати всіма лісовими людьми, які на горі Високій добровільно стали під його руку.

Коли воїни перебралися в місто, жителі обох передмість стали готуватися до подій, які мали статися невдовзі. Іноземні купці в Тині спакували свої товари й відправили їх шляхами через Пльзень і Домажліце в німецькі землі або ще куди-небудь і самі готувалися їхати за ними. Євреї вантажили на баржі все, що було чогось варте, і відправляли в далекі землі те, що, займаючи небагато місця, мало високу ціну. Чимало людей покидали місто, а ті, хто лишався, закопували своє добро й хатнє начиння і лишали харчів якраз досить, щоб вберегти їх від насильства з боку ворогів, якщо ті прийдуть до міста.

Коли воїни розселилися в місті та влаштувались у відведених їм приміщеннях, Владислав наказав провести збори на відкритому місці перед князівським престолом, на збори запросили військових проводирів та дрібніших командирів, мав прийти і Преда з полоненими. Коли всі зібралися, а навколо з’юрмилося ще багато інших воїнів та простолюду, князь виїхав верхи на коні, поряд із ним їхала й княгиня в пишних шатах. Князь і княгиня спішились, піднялись на споруджений поміст, і князь звернувся до зборів:

— Бойові побратими, друзі, військові проводирі, видатні люди країни, воїни й зібраний тут народ! Я промовляю до вас усіх і кажу про те, що вважаю за потрібне для нашої землі. Мій дід Вратислав був великим і мудрим королем на добро нашим землям, його син, князь Владислав, мій батько, був великодушний і добрий, його другий син, покійний князь Собеслав, живе у ваших спогадах і житиме в спогадах тих, хто житиме після вас. Я став їхнім наступником. Я не такий, як мій дід, мій батько і мій дядько. Я не знаю, чи я рівня їм своїми обдарованнями, а чи нижчий від них, але в доброті я буду їм рівня. З цього почесного престолу, на якому вже сиділо так багато видатних і добрих князів і який бачив ще й не одну помилку, я можу запевнити вас, що я непомильно записав у своєму серці обов’язки, які припадають мені завдяки цьому престолові. В боротьбі, що наближається, я або переможу, і це буде за велінням Господа порятунком для країни, або загину, і це теж за незбагненним велінням Господа буде порятунком для країни, і ми хвалитимемо Бога. Ми, малі люди, не можемо бачити у високостях, але ми, зібравшись отут, вважаємо, що обстоюємо право, і з властивими нам сміливістю і прозірливістю ми повинні довести це право до кінця. Я вживу всіх засобів, до яких можна вдатися. Про ці засоби ми ще порадимось, бо ми знаємо, чого вимагає необхідність. Я тепер лише кажу, що той, хто має бодай найменший сумнів у справедливості нашого наміру або не підтримує всією душею цього наміру, нехай спокійно зрікається його і йде, куди хоче. Більша частина багатих і шляхетних панів обох земель подалася до ворога, найгідніша й найменша частина священиків і лехів перебуває зі мною, а також ті малі люди, які чекають захисту від мене, який я прагну забезпечити їм. Хто бажає, може покинути навіть мої передмістя. Отак кажу я, як той сміливий проводир із давніх священних часів, що не раз вирушав на битву, яка могла скінчитися поразкою. Пам’ятайте про це.

Владислав замовк, наперед виступив Оттон, єпископ Празький, і теж звернувся зі словом:

— Ясновельможний князю, лехи і пани, що зібралися навколо тебе, думали, про що ти говоритимеш, і доручили мені дати відповідь, але не через мої обдаровання, а тому, що я очолюю церковну владу цієї країни, і тому я кажу: жоден із тих, хто на горі Високій боровся за правду, і жоден із тих, хто прийшов задля теперішньої боротьби, не сумнівається в праві, і жоден із тих, хто прийшов, не зречеться тебе. А тим нижчим воїнам, які захочуть піти, ми пробачимо, тож вони можуть вибиратись.

— В управі моєї скарбниці вони можуть отримати гроші на дорогу додому, — додав князь.

— Слава Владиславу! — загукали голоси.

— Слава великодушному князеві! — загукали інші.

— Слава! Благословення! Щастя! — усюди залунали тепер такі та інші вигуки.