Читати книгу - "Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки"

у погляді Еферта такого полегшення. Він одразу налив собі віскі, бо так нервував, що не пив аж два дні, і це вперше за двадцять років! Я все сміявся й сміявся, бо нічого не міг із собою вдіяти. Це тривало якийсь час, але потім Еферт теж не зміг стриматися й розреготався.

Я придбав iPod. Ніколи раніше не бачив жодного з подібних ґаджетів, але стажерка, котра працює на моєму поверсі, точно сказала мені, що купити. Сьогодні ввечері вона завантажить на нього кілька CD, які я знайшов у кімнаті Еф’є. Миле дівча. Її звати Мета, й вона родом із Бадгоеведорпа. Вона рада мені допомогти.

Чи поліпшаться колись права людини у всьому світі? Та прочитавши невеличку замітку в газеті про те, що Росію, Кубу, Китай та Саудівську Аравію обрали до Ради ООН з прав людини, я став трохи оптимістичнішим. Кожна з цих країн додасть чималий вклад про порушення прав людини.

Неділя, 17 листопада

Сьогодні вранці Мета повернула мені iPod. Тепер на ньому десять CD класичної музики.

— Вам сподобалася музика? — запитав я.

— Не дуже, — сказала вона, повагавшись якусь мить. «Не дуже» означає «Аж ніяк».

— Це зле.

— Ну, знаєте, для завантаження не потрібно було прослуховувати все, — втішаючи, мовила вона.

Насправді Бетховен для неї виявився доволі нічогеньким. Він ще живий?

У Мети немає дідусів. Точніше один помер, а інший — по той бік сімейної ворожнечі. Тепер вона його й не бачить. На її думку, я міг би стати йому гарною заміною. Я й справді хотів ненадовго стати їй дідусем. Ненадовго, бо, на жаль, її інтернатура майже скінчилася, а тоді вона повернеться до Бадгоеведорпа.

Я негайно ж відніс iPod Ефʼє. Загорнув його в гарний папір, який порвав у неї на очах. Обережно одягнув їй на голову навушники та натиснув «грати». Перші акорди симфонії Моцарта.

Вона була дуже щаслива.

Я пообіцяв бути для неї ді-джеєм по півгодини щоранку і читати по півгодини вдень. А якщо не зможу, то домовлюся, щоб мене хтось підмінив.

Тридцять хвилин — досить довго. Як правило, після цього вона засинає. Як і сьогодні. Я повільно збавив гучність, а потім обережно зняв навушники. Написав на дощечці біля її ніг: «Ти здаєшся такою спокійною, коли спиш, мені не хотілося тебе будити. Побачимося вдень».

Понеділок, 18 листопада

«Мені раптом геть клепки відбило, як увімкнути телевізор! Навіть якби від цього залежало моє життя, я б не згадала, як він має запрацювати. Я сиділа й витріщалася на кнопки на пульті дистанційного керування. Тож натомість я слухала радіо».

Я змусив Грітьє дати зуба, що наступного разу вона зателефонує і запитає мене.

Їй сто відсотків гіршає. Грітьє й сама це помічає. Я щодня заходжу потриндіти й поглянути, як вона.

За такий короткий час мені, схоже, вдалося по вінця заповнити свій денний розпорядок різного роду доглядом. Через це в мене майже не лишається часу на кавових нюнь та чайних скигліїв. Окрім того, я роблю максимально все для того, аби не нехтувати й здоровими членами клубу: Греме, Едвардом, Ріа та Антуаном.

Телефонував наш юрист, щоб повідомити, на якому етапі ми перебуваємо.

Довелося сказати йому, що ми втратили запал для боротьби з керівництвом. Коли я пояснив, що мій найважливіший спільник тепер у квазівегетативному стані, він зрозумів.

Йому було дуже прикро і він запитав, чи може продовжувати захищати наші інтереси.

«Звісно ж. І якщо я знайду час та сили, то зроблю все, чим зможу допомогти».

«Упевнений, Еф’є оцінить, якщо ви це зробите».

Вівторок, 19 листопада

Греме розповів, що рівно сімдесят років тому втратив свого маленького песика. Йому було дванадцять. Він відпустив його з повідця побігати, коли раптом четверо німецьких офіцерів схопили його. Дата закарбувалася в його пам’яті, наче врослий ніготь. Греме ніколи не почувався таким безпомічним, як того дня. Пізніше він чув, що таких конфіскованих собак використовували як детектори наземних мін.

Мої всепоглинаючі завдання по догляду за іншими дали мені якір у щоденному житті. Те, що тепер я почувався корисним, подарувало мені відчуття спокою. Три мої пацієнти — Еферт, Грітьє та Еф’є — вдячні клієнти. Читаючи для Ефʼє, я щоразу сумнівався, що «Ключ Сари» був правильним вибором — книга не дуже весела. Та Еф’є сподобалося. Вона була також дуже задоволена власною радіостанцією.

Я набрався сміливості та запитав, чи й досі вона прагне померти. Так, вона все ще хоче цього, але не так відчайдушно, як раніше. Я зрозумів усе це з того, як вона кивнула.

Гарні новини для більшості пожильців: реконструкцію відклали на рік. Кілька пань поцікавилося, що робити з коробками для переїзду: лишати в кімнаті до наступного року чи варто їх по черзі віднести назад до супермаркету. Оце задача. Потім розмова перейшла до фіброїдів. Та оскільки мені бракувало моральної фібри, щоб стояти і слухати, я вирішив провітритися.