Читати книгу - "Аргонавти Всесвіту"

Перекидаючись з одного дерева на друге і третє, повзучі рослини спліталися в одну суцільну сітку, яка тягнулася на сотні метрів. Обходити такі живі загородження було б надто довго, і Ван Луну доводилося вишукувати прикриті рясним оранжевим листям вузькі проходи, крізь які можна було з трудом протиснутися, розрубуючи тонші рослини кинджалом, — щоб за кілька хвилин опинятися перед новою перепоною, ще труднішою, ще непролазнішою.

Справа була б значно легшою, коли б у розпорядженні Ван Луна був електроніж, яким легко можна було б прокладати собі шлях серед найгустіших заростей. Втім, — хіба ж міг мисливець передбачити, що йому доведеться сьогодні блукати в цих непрохідних хащах, де стане в пригоді електроніж?..

Нерівна місцевість, перерізана ярами, перетята горбами, то вела Ван Луна вгору, де, здавалося, під самими хмарами здіймалися до неба стрункі пальми і кипариси, то примушувала спускатися вниз, до густих заростей оранжевої папороті, до грузького болота, яке засмоктувало ноги, одразу робило їх важкими, наче навішуючи на них якийсь тягар.

Проте зустрічалися і легкі ділянки, де Ван Лун швидко просувався вперед і навіть висвистував нескладну мелодію пісеньки, що невідомо звідки виникла в його пам’яті.

Вже не раз йому доводилося радіти, що на ньому зодягнений скафандр, який виявився рятівним у цій довгій і важкій подорожі. Так, тільки скафандр виручав його в багатьох випадках і дозволяв порівняно вільно рухатися там, де без скафандра шлях був би непрохідним.

Уперше він по заслузі оцінив міцний і надійний скафандр, коли вибирався з болотистої низини, ламаючи соковите величезне листя папороті і видираючись вгору крутим схилом глибокого яру.

Щось майнуло зненацька перед його очима, наче вертка яскраво-червона стрічка, впало на ногу, обвило її і примусило зупинитися.

Ван Лун насилу втримався на ногах. Це була довжелезна і тонка червона змія. Мабуть, він, не підозріваючи того, злякав і роздратував її своєю появою. Обвившись навколо ноги Ван Луна, змія люто шипіла. її маленька трикутна голова припала до тканини скафандра, намагаючись прокусити її довгими витягненими зубами і змочуючи скафандр отруйною рідиною, яка сочилася з них.

“Якщо прокусить тканину скафандра, буде дуже погано”, — подумав Ван Лун, заносячи над змією кинджал.

Проте тут-таки він збагнув, що навіть гострим зубам плазуна не під силу простромити щільну металічну сітку, яка вкривала зовні гумову тканину скафандра і захищала її від пошкоджень. Це заспокоїло його. Ні, укуси навіть найрозлюченішої змії не страшні йому! Вклавши кинджал до піхов, Ван Лун спокійно схопив змію рукою в щільній рукавичці просто біля лютої шиплячої трикутної голови, стягнув плазуна з ноги, перехопивши його в’юнке тіло ближче до хвоста, і розтрощив плескату голову об стовбур найближчого дерева.

Удруге він оцінив скафандр, коли його шлях перетяло невеличке вузьке озерце. В ньому буяло дивовижне, не схоже з земним життя. Дивні істоти мешкали в цьому озері, вони вистрибували з каламутної, мулистої води одна слідом за одною, падали назад, підіймаючи бризки, хлюпалися біля берегів. Мабуть, лише хвора фантазія якогось божевільного художника здатна була б вигадати такі неймовірні риси і сполучення властивостей тварин, які бачив перед собою вражений Ван Лун.

Ось пливе величезний чорний жук, за яким тягнеться довгий жовтий членистий хвіст. І цей хвіст загрозливо задертий вгору, він закінчується гострим кривим жалом немов у скорпіона — і так само, як у скорпіона, це жало впивається в тіло здобичі, невидимої для Ван Луна під поверхнею води.

Ось оранжева, вкрита крупними бородавками жаба завбільшки з людську голову. Проте замість широкого жаб’ячого рота — в неї твердий кривий дзьоб між великими виряченими очима. І це робить жабу подібною до сови. Жаба, не зсуваючись з місця, діловито клюнула якусь істоту, що пропливала повз неї, розтерла її кривим ротом і миттю проковтнула. В її дзьобі, що розтулився на секунду, Ван Лун устиг помітити гострі й нерівні зуби.

Коричнева змія з маленькими ніжками і високим гребенем уздовж спини, звиваючись, вистрибнула з каламутної води, злетіла в повітря і стрілою впала на оранжеву жабу з совиним дзьобом. Змія тугою петлею обвила широку й товсту шию жаби і тут-таки вжалила її в спину. Жаба звалилася, судорожно сіпаючи перетинчастими лапами. Вона була ще жива, коли коричнева змія квапливо вже почала жерти її, відриваючи від жаби шматок за шматком.

Ван Лун на хвилинку забув навіть, що він не має часу для спостережень. Він мов застиг на березі озера і, вражений, дивився на цю люту боротьбу за існування, на жорстоке життя, що буяло в воді. Але тут-таки він схаменувся: треба йти!

Втім, куди? Обходити озеро навкруги — надто довго, воно тяглося на добрих кількасот метрів, це забере принаймні з півгодини. Перейти вбрід? Звичайно, це неважко, озеро було вузьким і мілким. Але ж усі ті тварини, що населяли його, могли напасти на Ван Луна… от як та коричнева змія, наприклад.

— Е, хай спробують!

Піднявши лівою рукою пістолет, а в правій тримаючи напоготові кинджал, Ван Лун рішуче ступив у воду. Грузьке дно, вкрите грубезним шаром мулу й перегнилими рослинами, не дозволяло йти швидко. Безглузді, дивовижні тварини вистрибували з води перед ним, шипіли й булькали, загрожували зубами і гострими жалами, проте жодна з них не насмілилася напасти.

Каламутна вода підіймалася вище й вище. Вона дійшла вже до пояса і підступала до грудей. Ван Лун ішов обережно, кожного разу спочатку намацуючи надійне місце, куди можна було поставити ногу. Раптом він відчув, ніби щось затримало його. Немовби чиясь міцна рука схопила його ліву ногу і не пускала її далі. Ван Лун через силу тяг ногу під водою. На щастя, протилежний берег озера був уже близько.

— Дивуюся: озеро маленьке. А схопила велика тварина. Інакше — звідки б така міць? Дуже важко йти, тягне наче тягар, — бурмотів незадоволено Ван Лун.

Напружуючи всі сили, він видерся, нарешті, на берег. Його ліва нога тягла слідом за собою якусь незграбну чорну колоду, з якої скочувалася вода. Ван Лун придивився і підняв кинджал.

Чорна товста і блискуча п’явка завбільшки з крупного сома присмокталася до його лівої ноги. Проте присмоктувалася вона не лише своїм круглим ротом, як роблять це земні маленькі п’явки. Ціла нижня половина її тіла була вкрита такими самими круглими присосками, кожна з яких прилипла до тканини скафандра. От чому було так важко вибиратися на берег! Бридка істота навіть тут, на березі, не бажала відпустити свою жертву. Вона звивалася, притискуючись міцніше до ноги, намагалася пересунутися вище, щоб відшукати вразливе місце на скафандрі.

— Не вийде,