Читати книгу - "Вершник без голови"

Можливо також, що вона добачила в своєму обранцеві й інші привабні риси, які не так легко визначити словами. Чи хотів сам мустангер причарувати її, чи це сталося поза його бажанням, міг сказати тільки він. А він казав: ні, не хотів, — і ми повинні на це зважати. Одначе важко повірити, щоб хтось міг дивитися в очі прекрасної Ісідори, не бажаючи побачити в них сердечну прихильність до себе. І хай навіть Моріс казав правду, але нам було б легше йому повірити, коли б він зустрів Луїзу Пойндекстер перед тим, як познайомився з Ісідорою. А насправді зустріч у вигорілій прерії сталася кількома тижнями пізніше, ніж пригода з п'яними індіанцями.

Отож щось та мало бути між мустангером і молодою мексиканкою, коли вона вважала за можливе сподіватися — чи навіть вірити, — що й він відповість їй взаємністю.

Зрештою дійшло до того, що Ісідора вже не могла жити спокійно. Її палка вдача більш не хотіла миритися з непевністю. Ісідора знала одне: вона його кохає. І вирішила одверто сказати йому про це й зажадати такої самої одвертої відповіді на запитання, чи кохає її він. Тим-то й призначила побачення, що не відбулося. На заваді їй став Мігель Діас.

Так думала молода мексиканка, коли, покинувши галявину на пагорбі, чимдуж мчала верхи до гасієнди свого дядька.

Її сірий кінь скаче гінким чвалом. Вона їде простоволоса, її зачіска розсипалась, і пишні чорні коси мають на вітрі, спадаючи на плечі, не покриті ні шарфом, ні серапе. Її серапе лишилося на тій галявині, а з ним і сомбреро.

Очі її збуджено блищать, на щоках палають рум'янці.

Чому — ми вже знаємо.

Знаємо й те, чому вона так жене свого коня. Вона сама про це сказала.

А втім, наближаючись до гасієнди, вона напинає поводи. Кінь стишує ходу, йде клусом, потім ще повільніше, ступою, а невдовзі й зовсім спиняється посеред дороги.

Як видно, вершниця змінила свій намір чи вирішила ще раз зважити його.

Сидячи в сідлі, вона міркує.

«А як подумати, то, може, краще його не чіпати? Бо зчиниться страшний скандал — і тут, і вдома. Ніхто ж не знає про… Я єдиний свідок, а що я сама скажу?.. О, якби я могла розказати доблесним техасцям усе як є! Цього було б досить, щоб жорстоко покарати його… Та ні, хай собі живе. Хоч який він мерзотник, я його не боюся. Після того, що сталося, він обминатиме мене десятою дорогою. Пресвята діво, подумати тільки, що я могла захопитися ним, нехай і ненадовго!.. Треба послати когось, щоб його розв'язали. Такого, що збереже мою таємницю. Кого б це?.. Ага, Беніто, управителя, він надійна й смілива людина… Хвалити Бога, онде й він сам! Як завжди, при ділі — лічить худобу…»

— Беніто! Беніто!

— Чого зволите, сеньйорито?

— Слухайте, Беніто, чи не зробите ви мені одну послугу? Згода?

— Який буде наказ, сеньйорито? — низько вклоняючись, запитує управитель.

— Це не наказ, друже Беніто, це прохання.

— Я вас слухаю, сеньйорито!

— Ви знаєте галявину на вершині пагорба, там де сходяться три дороги?

— Не гірше, ніж коралі в гасієнді вашого дядечка.

— Добре. То поїдьте туди і там побачите на землі чоловіка, руки в нього зв'язані ласо. Розв'яжіть його, і нехай собі йде. Якщо він забився, впавши з коня, то допоможіть йому по змозі. Тільки не кажіть, хто вас послав. Може, ви й знаєте того чоловіка, напевне знаєте, але то байдуже. Ні про що не питайте і не відповідайте на його запитання. Тільки-но зведеться на но ги — хай іде собі куди хоче. Ви зрозуміли?

— Усе зрозумів, сеньйорито. І зроблю все точнісінько так, як ви звеліли.

— Дякую, друже Беніто. І дядько Сільвіо вам віддячить, тільки в и йому про це не нагадуйте. Я сама про все подбаю. А як він і не вволить мого прохання… ну що ж, тоді, може статися, десь найближчим часом в одному маєтку на Ріо-Гранде потрібен буде сміливий і відданий управитель, саме такий, яким я вважаю вас.

— Усі знають, що донья Ісідора така ж великодушна, як і прекрасна!

— Дякую, Беніто. І ще одне прохання. Про цю послугу, яку ви мені зробите, мають знати тільки троє. Третій — це той, до кого я вас посилаю. А решта двоє вам відомі.

— Я все зрозумів, сеньйорито. Як ви сказали, так і буде.

Управитель рушає. Мабуть, зайве додавати, що він на коні: люди його діла рідко ходять пішки, навіть коли їдуть не далі як за милю.

— Стривайте! Я забула ще одне! — зупиняє його донья Ісідора. — Ви побачите там капелюха й серапе. То мої речі, привезіть їх. Я почекаю вас тут або зустріну десь на дорозі.

Беніто вклоняється і знов рушає. Та знов йому доводиться спинитися.

— Ось що, сеньйоре Беніто, я подумала й вирішила їхати з вами. Вперед!

Примхи господаревої небоги вже не дивують управителя. Ні про що не питаючи, він слухняно звертає коня до пагорба. Донья Ісідора рушає за ним. Вона сама звеліла йому їхати попереду. Звісно, це порушення аристократичного звичаю, але вона має на те свої підстави.

Цього разу Беніто помиляється. Сеньйорита їде з ним не з пустої примхи. Повернутися на галявину її змушує справді поважна причина: вона забула там не лише серапе та капелюха, а й записку, що завдала їй стільки прикрощів.

Донья Ісідора звірила «другові Беніто» далеко не все, а про це йому знати тим більше ні до чого. Записка може спричинитися до скандалу куди серйознішого за сварку з Мігелем Діасом. Отож Ісідора й хоче забрати її сама. Яка дурниця, що вона не подумала про це раніш!

Але як записка потрапила до Койота? Певна річ, від Хосе!

То, виходить, її слуга — зрадник? Чи, може Діас перестрів його на дорозі й забрав записку силоміць?

І те, й те припущення цілком слушні. Від Діаса можна сподіватися й не такого; що ж до Хосе, то вона й раніше мала підстави сумніватись у його вірності.

Ось про що думає молода мексиканка, знов піднімаючись схилом над річковою долиною.

Нарешті вони досягають вершини і виїжджають на знайому галявину. Тепер Ісідора їде поряд з управителем.

Та Мігеля Діаса там немає, і взагалі нікого немає, а що найприкріше для Ісідори — ніде не видно ані клаптика паперу! На траві лежать її капелюх, її серапе, довгий кінець ласо з розпущеним зашморгом — і більш нічого.

— Вертайтеся додому, сеньйоре Беніто. Мабуть, той