Читати книгу - "Три товариші"

на консервацію, щоб зекономити на бензині й податках, і роботи по ремонту траплялися дедалі рідше. Ми, правда, пробивалися з допомогою таксі, але заробіток на трьох був надто скудний, і тому я майже зрадів, коли хазяїн кафе «Інтернаціональ» запропонував мені, починаючи з грудня, знову щовечора грати на піаніно, йому в останній час пощастило: спілка скотопромисловців перенесла свої щотижневі вечірки в одну з бокових кімнат «Інтернаціоналя», потім його приклад наслідувала спілка торговців кіньми, і, нарешті, ще й товариство прихильників кремації.

Таким чином, я міг таксі лишити Кестеру і Ленцу.

Мене ці зміни цілком влаштовували, бо я і без того часто не знав, як і де мені вбити вечір.

Пат писала мені регулярно. Я чекав на її листи, проте сам не міг уявити, як вона живе, й іноді, в похмурі, сльотаві грудневі дні, коли навіть опівдні не ставало по-справжньому світло, я вже думав, що вона вислизнула від мене і — все пропало. Мені здавалося, що вона виїхала давним-давно, і я вже не міг собі уявити, щоб вона повернулася до мене. Потім настали вечори, сповнені тяжкої, дикої туги, коли вже ніщо не могло зарадити, хіба що сидіти до ранку з повіями і скотопромисловцями і пити.

Хазяїн дістав дозвіл тримати кафе відкритим у ніч перед різдвом. Там мало відбутися велике свято для холостяків усіх спілок. Голова спілки скотопромисловців, торговець свинями Стефан Гріголяйт, пожертвував для вечора двоє молочних поросят і певну кількість свинячих ніжок. Він два роки тому овдовів і взагалі мав лагідний характер; ото ж хотів відсвяткувати різдво в товаристві. Хазяїн придбав ялинку чотири метри заввишки, яку поставили біля стойки. Роза, авторитет у всьому, що стосувалося комфорту й затишності, взялася прикрасити ялинку. Маріон і пухлий Кікі, що завдяки своєму нахилу теж розумівся на красі, допомагали їй. Опівдні вони утрьох узялися до діла. Витратили безліч різнокольорових куль, свічок і серпантину, але зате ж і ялинка прибрала пишного вигляду. На знак особливої поваги до Гріголяйта туди повісили кілька рожевих марципанових свинок.

Надвечір я ліг у постіль, щоб поспати кілька годин. Коли прокинувся, було вже темно. Якусь мить навіть не міг збагнути, чи це ще вечір, чи ранок. Мені щось снилося, але не запам'ятав, що саме. Ніби я був десь далеко і, здавалося, ще й досі чув, як за мною грюкнули чорні двері. Потім зрозумів, що хтось стукає в двері.

— Хто там? — гукнув я.

— Я, пане Локамп.

Виявилося, то пані Залевська.

Ввійдіть! — гукнув я. — Двері не замкнені.

Двері рипнули, і я побачив пані Залевську, що стояла в дверях, освітлена жовтим світлом з коридора.

— Пані Гассе прийшла, — шепотіла вона. — Скоріше йдіть сюди. Я не можу сказати їй…

Я не ворухнувся. Треба було спершу опам'ятатися.

— Скажіть їй, хай іде в поліцію, — відповів я трохи згодом.

— Пане Локамп! — Пані Залевська звела руки догори. — Крім вас, нікого немає. Ви повинні допомогти мені. Адже ви християнин!

Вона стояла в чотирикутному отворі дверей, ніби хистка, чорна тінь.

— Заспокойтеся, — сказав я роздратовано. — Зараз прийду.

Я одягся й вийшов. Пані Залевська чекала на мене під дверима.

— Вона вже знає що-небудь? — запитав я.

Залевська похитала головою, притуливши хусточку до рота.

— Де ж вона?

— В колишній своїй кімнаті.

Біля кухні стояла Фріда, спітніла від хвилювання.

— На ній капелюшок, утиканий пір'ям чаплі, і брильянтова брошка, — шепотіла вона.

— Простежте, щоб це зіпсоване кухонне опудало не підслухувало, — попрохав я пані Залевську і пішов до кімнати Гассе.

Пані Гассе стояла біля вікна. Коли я ввійшов, вона миттю обернулась. Очевидно, сподівалась побачити когось іншого. Це було безглуздо, але мій перший погляд упав на капелюшок і брошку, хоча я й не хотів цього. Фріда мала рацію: капелюшок був пишний. Брошка не так. Ця персона навмисне вирядилась, щоб показати іншим, як добре їй живеться. В цілому вона виглядала непогано; принаймні краще, ніж увесь той рік, коли жила тут.

— Гассе, мабуть, працює і в свят-вечір, га? — ущипливо спитала вона.

— Ні, — відповів я.

— А де ж він? У відпустці?

Вона підійшла до мене, похитуючи стегнами. Я відчув гострий запах її духів.

— А що вам, власне, ще треба від нього? — спитав я.

— Хочу покінчити свої справи. Розрахуватися. Адже мені, зрештою, належить частина всього цього.

— Вам уже нема чого рахуватися, — сказав я. — Тепер вам належить усе.

Вона витріщилась на мене.

— Він помер, — додав я.

Ліпше було б сказати їй про це інакше. Не так зразу, більше підготувати її. Але я й сам не знав, як підступити до цього. До того ж у мене в голові ще панувало безладдя після пообіднього сну; прокинувшись після такого сну, людина буває близька до самогубства.

Пані Гассе стояла посеред кімнати, і я, сказавши їй про це, цілком ясно уявив собі, що вона ні об що не вдариться, якщо зараз упаде. Це було дивно, проте я справді нічого іншого не бачив і не думав ні про що інше…

Проте вона не впала. Стояла, як і досі, й дивилася на мене.

— Он як… — промовила вона. — Он як… — лише пір'я чаплі на її капелюшку тремтіло.

І раптом я й не помітив, що сталося, але побачив, як нарядна, надушена жінка на моїх очах постаріла. Здавалося, ніби час блискавкою влучив у неї, кожна секунда дорівнювала рокові — напруження зламалось, тріумф погас, обличчя стало дряблим, зморшки, мов черви, розповзлися по ньому. І коли вона непевно, ніби навпомацки, взялася за спинку стільця і сіла на нього — так, ніби боялася щось розбити, — здавалося, це вже була зовсім інша людина, такий стомлений і постарілий мала вона вигляд…

— Що в нього було? — спитала вона, майже не ворушачи губами.

— Це сталося зовсім несподівано, — відповів я.

Вона не слухала мене. Дивилася на свої руки.

— Що мені робити тепер… — бурмотіла вона. — Що ж мені тепер робити?

Я помовчав хвилину. У мене стало моторошно на душі.

— У вас же, напевно, є хтось, до кого б ви могли піти, — зрештою сказав я. — Вам краще не лишатись тут. Та ви ж і не хотіли бути тут…

— Тепер уже все змінилося, — відповіла вона, не підводячи очей. — І що тільки мені робити тепер?

— У вас же, певно, хтось є, що чекає на вас. Ідіть до нього й обміркуйте все