Читати книгу - "Війна світів. Фантастичні романи"

Раніш мені не спадало на думку, що ніс для собаки — що око для людини. Собака сприймає людський запах, як ми сприймаємо зовнішній вигляд людини. Тварина почала гавкати та стрибати, показуючи тим, як мені здавалося, що знає про мою присутність. Озираючись, я перетнув Грейт-Расел-стріт і пробіг ще трохи по Монтегю-стріт, і тут тільки помітив, що наближається до мене.

Я почув голосну музику і, глянувши вздовж вулиці, побачив юрбу, що прямувала від Расел-скверу, червоні куртки і прапор Армії порятунку попереду. Надії продертися крізь юрбу, що затопила тротуари, брук, не було, а йти назад і забитися десь у незнайомий район міста було страшно. Тоді я вмить вирішив, що робити, і вибіг на білі сходинки будинку навпроти огорожі музею перечекати, поки пройде юрба. На щастя, почувши оркестр, собака спинився, повагався й повернув назад.

Натовп наближався, співаючи якийсь гімн, що здався мені іронічним натяком: «Чи побачимо коли його обличчя?» Здавалося, кінця-краю не буде цьому потокові. «Бум, бум, бум!» — гучно вибивав барабан, і я не відразу помітив двох хлопчаків, які спинились біля загорожі недалеко від мене.

— Ти глянь,— здивовано сказав один з них.

— Що таке? — спитав другий.

— Та сліди ж... від босої ноги... так, наче хто ступав по багнюці.

Я глянув униз і побачив, як, широко розплющивши очі, вони дивляться на брудні сліди, що залишилися від моїх ніг на побілених східцях. Перехожі штовхали хлопчаків, але їхня клята цікавість була занадто збуджена. «Бум, бум, бум, чи ми, бум, побачимо, бум, коли, бум, його обличчя, бум, бум...»

— Хтось, певно, босоніж піднявся цими сходами,— сказав один.— І назад не вертався... і з ноги у нього текла кров.

Юрба вже майже пройшла.

— Дивись, Теде! — вражено вигукнув молодший з цих слідопитів і показав просто на мої ступні.

Я глянув і собі й одразу побачив, що від чіпкого бруду стали видимі неясні обриси моїх ніг. На мить я остовпів.

— Ото диво! — мовив старший.— Ну й чудасія! Наче привид якийсь, еге ж? — І, повагавшись трохи, він підійшов до мене, простягаючи вперед руку.

Якийсь чоловік зупинився глянути, що це вони ловлять, потім якась дівчина. Ще мить — і хлопчак доторкнувся б до мене. Я враз збагнув, що маю робити. Ступивши крок наперед,— хлопець з криком відсахнувся назад,— я мерщій перестрибнув через огорожу на ганок сусіднього будинку. Але менший хлопець помітив мій рух, і, перш ніж я встиг спуститись на брук, отямився від подиву, й почав репетувати, що ноги перестрибнули через огорожу.

Всі кинулись туди і вгледіли, як на нижніх східцях та на бруку

з’явилися нові сліди.

— Що таке? — спитав хтось.

.— Ноги! Дивіться! Ноги біжать!

Всі на вулиці, за винятком кількох моїх переслідувачів, ішли за Армією порятунку, і потік людський став на заваді не тільки мені, але й їм. Звідусіль чулися здивовані вигуки і запитання. Зваливши на землю якогось юнака, майнув я по Расел-скверу, а шестеро чи семеро здивованих перехожих бігли моїм слідом. Добре, що їм ніколи було давати пояснення, а то б уся юрба погналася за мною.

Я двічі оббіг площу, тричі перетинав дорогу й повертав назад, і в міру того, як ноги мої ставали тепліші та сухіші, мокрих слідів я вже не залишав. Нарешті я зупинився на хвилину, витер ступні рукою і вже тепер був у безпеці. Останнє, що я бачив від тої погоні,— це чоловік з двадцятеро на Тевісток-сквері, що дивляться, вкрай ошелешенні, як поволі висихає мій слід — одинокий і незрозумілий для них, як. колись слід людської ноги для самотнього Робінзона Крузо.

Біганина трохи зігріла мене, і тепер мені було вже не так прикро заглиблюватись в лабіринт малолюдних вулиць. Спина моя задубіла, під вухом боліло від візникового удару, шия була подряпана його нігтями. Ноги гули від утоми, а одну було порізано, отож я ще й накульгував. Назустріч мені йшов якийсь сліпий, але я вчасно помітив його і відскочив убік, побоюючись його тонкої чутливості. Раз чи два я випадково стикався з перехожими, і люди зупинялися, здивовано чуючи лайку, що не знати звідки долинала до їхнього слуху. А потім на обличчі я відчув щось м’яке,— площу почав устеляти сніг. Я вже застудився і хоч-не-хоч мусив іноді чхати. А кожен собака, який починав обнюхувати мені ноги, викликав у мене невимовний жах.

Потім почали з криком бігти дорослі й діти. Десь сталася пожежа. Бігли вони в напрямі будинку, де я жив, і, оглянувшись уздовж вулиці, я побачив над дахами, над телефонним дротом стовп чорного диму. Горіла, я був певен, моя оселя — мій одяг, мої апарати, все моє майно, крім чекової книжки та трьох томів записок, які чекали на мене на Грейт-Портленд-стріт. Усе горіло! Я спалив свої кораблі — слово честі! Там усе палало...

Невидимець замовк і замислився. Кемй нервово позирав у вікно.

— Ну, а далі? — спитав він.

XXII. В універсальній крамниці

— Отож у січні, коли починалася завірюха,— а вкритий снігом, я був би видимий,— почав я своє нове приречене життя. Я був стомлений, замерзлий, з болем у всьому тілі, невимовно нещасний і тоді ще наполовину тільки певний у своїй невидимості. У мене не було притулку, не було засобів до існування, не було ні душі в цілому світі, на яку б я міг покластися.

Поділитися своєю таємницею — означало б утратити все, стати просто дивовижею, та й годі. А втім, я майже вирішив підійти до кого-небудь і здатись на людське милосердя, хоч і добре знав, який жах, яку нелюдську жорстокість викличе моє звернення. Проте зараз на вулиці мені було не до роздумів. Єдиним моїм бажанням було сховатись куди-небудь од світу, вкритися й зігрітись; тільки тоді можна було б думати про які-небудь плани. Але навіть для мене, невидимої людини, ряди лондонських будинків були зачинені на клямки, замкнені на засуви і неприступні.

Єдине, що я ясно відчував тоді, це холод, безпритульність і страждання в зимову ніч серед снігової