Читати книгу - "Ловець орлів"

Тільки-но бізони промчали повз мене, я вискочив із засади й погнався за ними, голосно репетуючи і розмахуючи ковдрою. Інші загоничі зробили так само: вискакували із-за кам’яних пасом, як тільки стадо пробігало повз них. Спочатку нас побачили тварини, що бігли ззаду, — вони злякались і стали напирати на передніх. Тим часом Мала Видра повернув убік і підбіг до кам’яного пасма, яке тяглося на північний захід. Усі загоничі, що ховалися за цим пасмом, зірвалися на ноги, а ватажок стада — велика стара корова — повернув на схід, але й тут шлях перепинила низка загоничів, котрі вибігли з-за другого пасма. Вільною лишалась дорога на південь, до прірви.

Переслідуючи Малу Видру, бізони бігли клусом, але тепер, налякані криками, помчали чвалом. Тупіт копит нагадував гуркіт грому. Тварини толочили суху землю, і над ними сивою хмарою зависла пилюка. Крізь завісу куряви ми, біжучи позаду, бачили, як вискакують із засади загоничі, що ховалися за камінням на краю прірви.

Я наздогнав Малу Видру; він ішов поволі й ледве переводив подих. Я заговорив до нього, але він не відповів мені. Старий не зводив очей із загоничів і стада, і я збагнув, що він вимолює у богів успішного завершення справи.

Здійнявся вітер і розігнав хмару куряви. Коли пилюка вляглася, ми побачили людей, що юрмилися над краєм прірви. Кілька старих бізонів звернули на схід і на захід, уникаючи загибелі, а стадо зірвалося з кручі. Корови, бики, молодняк і малюки — всі вони зірвалися з бескиду й скотилися вниз.

— Боги зласкавилися над нами! — вигукнув Мала Видра. — Я знову наповнив пастку м’ясом.

Ми прискорили ходу і, підбігши до краю прірви, глянули вниз. Сотні мертвих і вмирущих тварин лежали на землі, але деякі були цілісінькі. Злякано метались вони увсебіч, натикаючись на високу загорожу, а воїни стріляли у них із луків. Жінки й старі сиділи на загорожі, перегукувались, сміялися, співали, показували один одному найбільших тварин. Діти кликали матерів, собаки гавкали і вили, а крутою стежкою спускалися з плоскогір’я загоничі білувати туші.

— Іди з ними й візьми, що тобі належить, — сказав мені Мала Видра. — А я залишусь тут. Радісно мені дивитися на людей, що працюють у пастці. Тепер вони дуже щасливі.

— А ощасливив їх ти, — озвався я. — Моє рішення тверде: я також буду дарувальником достатку.

У загорожі я відшукав сестру, стару Суякі й дружину Не-Бігуна; вони краяли тушу великого гладкого бізона. Я допоміг їм занести м’ясо до табору, і ми смачно попоїли. Решту м’яса жінки порізали на довгі тонкі смужки для сушіння.

Того вечора в таборі м’ясо було розвішане всюди на шнурках, розкладене на помостах із гілок, а в кожному вігвамі жінки шкребли шкури, зчищаючи з них жир. Мала Видра обіцяв заманити у пастку ще багато сотень бізонів, щоб протягом довгої зими ми не мали нужди ні в їжі, ні в одязі.

Пізно ввечері я зайшов у його вігвам. Він зустрів мене привітно, але я довго не зважувався поставити йому запитання, яке не давало мені спокою. Нарешті я пробурмотів:

— Мала Видро, я стежив за тобою цілий ранок, я бачив усе, що ти робив, але заклику твого не чув. Адже ти кликав бізонів?

Він усміхнувся і лагідно відповів:

— Так, сину мій, я їх кликав, але я не можу навчити тебе цього заклику-приманки. Я навчився його уві сні й не смію говорити про нього. Якщо ти хочеш стати заманювачем, почни постувати і постуй доти, аж доки прийде до тебе в помічники хтось із далеких предків.

«Мабуть, він їх закликає жалібним криком, схожим на мукання теляти», — подумав я, вертаючись додому.

І я вирішив випробувати це на першому ж стаді, яке я спробую заманити.

Постувати я почав з вечора наступного дня. Залишивши табір, я піднявся до верхів’я річки і знайшов притулок серед бескидів на широкому виступі, що завис над річкою. Нижче росла одинока стара сосна, і вершечок її був майже на одному рівні з виступом. Уночі, коли вітер ущухав, я прислухався до дивних звуків і плюскоту води. Я думав, що в річці плюскоче «підводний народ», і звернувся до нього з молитвою так само, як і до інших богів.

Наступного дня ввечері великий білоголовий орел опустився на вершечок сосни. Я довго молився йому — молився мовчки, боячись його наполохати. Я сподівався, що тіні його предків перебувають десь поблизу, і у них я благав допомоги. Потім я заснув, і моя тінь блукала вночі, але помічник не приходив.

Нарешті на п’ятий день мені приснився віщий сон. Так, я тепер можу про нього говорити, бо згодом у мене з’явився інший таємний помічник. Уві сні моя тінь зустріла Першого Рибалку, і він обіцяв завжди мені допомагати. Вранці я прокинувся щасливий, спустився з бескиду до річки й напився вперше за чотири дні і п’ять ночей. Потім я пішов додому дуже повільно, бо дуже охляв від довгого посту.

До табору я наблизився саме тоді, коли ще одне стадо бізонів скочувалося з бескидів у пастку. Тріск, гуркіт супроводжував стадо, що котилося крутим схилом, і хмара куряви піднімалась над кудлатими тілами. Я довго дивився, і здавалось, що не буде кінця цьому живому потокові. Це було вражаюче видовище, яке не забувається. Якими могутніми чарами володів чоловік, що заманив стадо! Холодними зимовими днями, коли не можна було полювати, жінки куховаритимуть, приказуючи:

— Є у нас м’ясо, бо Мала Видра, Дарувальник Достатку, подбав про наше плем’я.

І не знайдеться в таборі жодного чоловіка, жінки чи дитини, хто б із вдячністю й любов’ю не говорив про заманювача.

Не підходячи до пастки, я повернувся в табір, увійшов до нашого вігвама й ліг. Хтось побачив мене і сказав сестрі, що я повернувся. Вона відразу прибігла і найперше спитала, чи я не голодний. Не чекаючи відповіді, принесла тарілку з пемміканом, сіла коло мене й стала годувати, наче дитину.

Увійшла стара Суякі.

— Вони дали нам двох бізонів! — вигукнула вона. — Але раніше, ніж узятися до роботи, я хотіла побачити тебе. Ну що, бачив ти добрий сон?

— Так, бачив. Я гадаю, тепер у мене є могутній помічник, — відповів я.

— Я також бачила віщий сон, — сказала Суякі. — Я блукала рівниною та біля річки, потім піднялася на вершину пагорба і присіла спочити. Вдалині я побачила хмари