Читати книгу - "Щоденник моєї секретарки"

виїхати з подвір’я, як плечами, руками, спинами чоловіки тримали багатотонну машину, не даючи їй рушити, аж поки якийсь не найбідніший революціонер загородив виїзд своїм звіроподібним джипом. І як пізніше кримські омонівці з переможеного автобуса ходили по бутерброди до харчопункту помаранчевих — бо, як з’ясувалося, Кучма не подбав про те, щоб його захисники мали що їсти.

Я теж живився бутербродами та пиріжками, пив чай та розчинну каву із пластикових склянок — зі столів, з яких годували революціонерів, з польових кухонь на Майдані, з рук пенсіонерів, що пригощали усіх охочих принесеним з дому.

Повз мене крокували колони львівських студентів, скандуючи «Ківалов — підрахуй!», «Кучму на нари — підемо на пари!» та «Ющенко — лідер! Янукович — підер!».

Я заходив до захопленої будівлі Київської мерії і спостерігав, як люди вповалку сплять на лискучому паркеті парадної зали, куняють у зсунутих у кутки кріслах, а на сцені за білим роялем молодий революціонер одним пальцем підбирає «Червону руту».

Я обчислив систему нічної охорони наметового містечка — двійки та трійки революціонерів контролювали усі вулиці та провулки, змінювали одна одну й грілися у маршрутках із ввімкненими двигунами, що попри таке от нічне чергування о шостій дисципліновано виїздили на маршрут, бо Майдан — Майданом, а заробляти треба.

Бачив, як машина ДАІ заблокувала бічний виїзд з Адміністрації Президента, чекаючи, поки пікетувальники обшукають кузов вантажівки, що виїздила з господарського подвір’я, і тільки за командою хлопця з помаранчевою пов’язкою від’їхала, даючи дорогу представникам законної влади.

Десятки разів гостинні кияни пропонували мені переночувати у теплій квартирі та помитись у ванні, але я відмовлявся, хоч сам спав на незручній канапі в офісі — звісно, коли спав, а не мандрував нічними вулицями. Може, варто було погодитися й піти з якоюсь ясноокою революційною молодицею?

Першого ж дня мені пов’язали бант у петлицю, і я не став його знімати, хоч і права носити теж не відчував. Чужий на вулицях власного міста, я просто дивився навкруги, намагаючись розібратися, і чим більше дивився, тим менше розумів.

Я відчував ритм Майдану: малолюдні тривожні ночі, коли особливо реальними видаються чутки про колони бронетехніки та російських снайперів по дахах, та осяяні ейфорією стотисячного переможного єднання дні.

Зараз теж на вулицях хвилювалося справжнє помаранчеве море. У десятки, а може й сотні разів потужніше ніж уночі. Біля Верховної Ради вирував величенький мітинг. Люди скандували: «Нас багато — нас не подолати». Це почалося іще в метро, на ескалаторі, коли раптом наглядачка, що сидить у кабінці, завела в мікрофон: «Нас багато…», а люди одразу хором підхопили.

Натовп заблокував вулицю Грушевського і стояв стіною, через яку несила було пробитися. Я змістився лівіше і просочився попід стіночкою до перехрестя з Шовковичною. Просуватися назустріч людям було не так просто, але ніхто не штовхався і не лаявся.

Господи, що з ними усіма сталося?

Ззаду промовці азартно звинувачували владу у фальсифікаціях та вимагали перерахунку голосів. Наївні! Де це бачено, щоб влада просто так віддала захоплене?

Вулиця Банкова з боку Спілки письменників теж була щільно закоркована людьми. Річка з прапорів, немов об хвилелам, розбивалася об лаву зі щитів та шоломів ОМОНу. Цікаво, хто кого зараз більше боїться — ті, що по той, чи ті, що по цей бік щитів?

Тут я знову втрапив проти течії, але це не було критично — на відміну від футбольних матчів, тутешній натовп був аномально терплячим до зустрічних. А може, насправді так воно і має бути?

Я знову й знову зазирав у очі демонстрантам, ловив уривки фраз. Суміш мов, акцентів, діалектів підтверджувала: на прапорах та табличках написано правду — тут зібралася мало не вся Україна.

«Ви живете у вигаданому світі», — згадалися слова мого сина. Не знаю. Якщо якийсь світ і справді є вигаданим, то зовсім не мій бізнес-, не Ірчин телесвіт, а швидше цей — на Майдані. І вигадали його безнадійні романтики, не маючи жодних зразків, ба навіть передумов чи підстав для подібної вигадки.

Майдан Незалежності з боку Європейської площі оточувала стіна з машин, захищаючи від можливої атаки бронетехніки. Я дивився і не розумів — масивні джипи, приземкуваті мерседеси, солідні тойоти в ряд, поставлені на заклання, щоб прийняти на себе удар?

Якби цей автопарк був краденим — тоді інша справа, але тут вилискували престижні хазяйські тачки вартістю в десятки тисяч доларів із неодмінними помаранчевими стрічками на дзеркалах та антенах. Мабуть найдорожча барикада у світі.

За загорожею з машин громадилася інша. Лави, що раніше прикрашали широкі тротуари Хрещатика, виконували тепер роль захисної споруди. Жалюгідно, але принаймні більш логічно, ніж мерседеси.

Люди на Майдані вже нікуди не йшли. Вони стояли, обернувшись до величезної сцени навпроти «Галі на палі» — кучмівського монумента на честь незалежності. На сцені нічого не відбувалося, грала музика. Майдан гудів, як величезний вулик, але якщо прислухатися, можна було зрозуміти, що гудіння це розпадається на окремі розмови:

— Та якого чорта? Чого стояти? Треба брати арматуру, та й по всьому.

— Нєт, ви би відєлі, что у нас в Донєцкє творітца.

— Уявляєш, стоїмо вночі, а до нас дівча прибилося, щоб не так страшно було. Ну, розмовляємо, туди-сюди, я на годинник — а вже метро зачиняється. Я до цієї дівчинки, кажу: йшла би ти додому, бо пізно, а вона в сльози: не проганяйте, каже, ви не маєте права, я теж хочу родіну захищать.

— Російський «Вітязь» приїхав, снайпери на Банковій сидять.

— А ні, діла не буде. Люди у нас, самі знаєте, постоять і розійдуться.

— Юля каже, план дій вже є.

— Та вона це кожен раз каже. А толку?

З усіх боків летіли слова, фрази, речення, піднімаючись над Майданом і прямуючи просто до Господа.

А тим часом на сцені почалося якесь ворушіння. Досвідченіші демонстранти взялися пробиратися ближче. Хто зна, може саме там, серед лідерів революції захована відповідь на питання: звідки все це взялося? Хто зміг в один день підірвати абсолютно мирний, навіть інертний, байдужий Київ, а за ним і всю Україну?

Проте я не був демонстрантом і знав, що найцікавіше завжди відбувається не на сцені, а за нею. Тому відокремившись від головної течії, я взяв курс трохи убік, на фланг натовпу. Там, де гірше видно, зате більше зрозуміло.

Пробившись крізь людське море, я виринув з нього навпроти Будинку профспілок, де периметр сцени оточувала пересувна огорожа під охороною варти із суворих хлопців. Підійшов впритул, готовий почути: «Ви куди?» — але не почув. Скориставшись