Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

вже постарайся: будь чемним, кланяйся та й кланяйся, — шия тобі не вломиться! — все роби так, щоб ніхто не присікався: коли треба, то й гірке слово скажи, але гречно, з поклоном. Будь сміливим, як і належить козакові… бризкай в очі правдою, свого домагайся, але ж будь мудрий, хитрий і тонкий, як змія, щоб не накласти головою за дурниці! Тебе до царя посила український народ. I ти цього не забувай, Омельку! I не вір нікому й ніде… Навіть коли вже й дійдеш до згоди з царем, коли він тобі навіть свій перстень золотий подарує…

— Перстень? — спитала Лукія. — Чому перстень?

— В усіх же казках… — ворухнув вусом Козак. — Коли дійде до чого… цар попервах дарує перстень, а вже потім…

— Шукає приводу, щоб відрубати голову? Чи так? — і Омелян засміявся, а сестра злякано схопила його за руку.

Старий гончар сказав:

— Недобре, Мамаю, жартуєш! — і обернувся до парубка. — Ти, сину, йдеш не до султана, не до хана, не до короля, а до царя московського! А тому…

— До народу московського! — гостро перебив Мамай. — До руського народу! А царі й султани — всі однакові!

— Побачимо, — сумно сказав Омелько.

— I цар московський? — стурбовано спитав старий гончар.

— Та що ж московський! — сердито сказав Мамай. — Він, кажуть, чоловік розумний, добрий. Але й навіжений! Довіряє панам і дворянам. А черні боїться…

— На те ж він і цар! — сказав Омелько.

— Однокрилові ж, — далі провадив Мамай, — московський цар і досі довіряє, того й не знаючи, що сталося в останні дні… Довіряє! Бо то ж є гетьман, а не брудний холоп! — і Козак Мамай, напучуючи молодого мирославського гінця, почав розповідати хлопцеві про царя з гетьманом усе підряд, що знав той і чого не знав…

…Як оббріхує гетьман перед царем увесь народ і Запорозьку Січ.

…Як іще три місяці тому Гордій Пихатий потаємно просив у царя руських полків супроти непокірних запорожців, щоб кров'ю вгамувати бунтарський неспокій сіроми, котрій не хочеться знову ставати бидлом у козацької старшини, в своїх же, в тутешніх, в українських череванів, які на всім Лівобережжі намагаються забрати до загребущих рук силу та владу вигнаних польських панів.

…Як гетьман Однокрил і всі його поплічники вірнопідданим чолобиттям канючать собі в царя в довічну й повну власність міста і села України, паюючи їх межи собою, домагаючись, таємно від народу, відновлення того безмежного кріпацького права, яке було на Вкраїні за польських панів.

…Як цар прещедро наділяє козацьку старшину «жалованными грамотами на вечное и потомственное владение» десятками тисяч сіл і сотнями городів та містечок, хоч у самій Росії й не було тоді міст, що належали б з усім майном і життям будь-якому бояринові, бо ж бояри володіли тільки селами.

…Як, нишком вициганивши в пресвітлого царя ті грамоти на вічне володіння всіма багатствами й людьми на Україні, козацька старшина, вельможі чернігівські, роменські, гадяцькі, миргородські чи переяславські — бояться являти ті грамоти міщанам, ремісникам, гречкосіям, чабанам, козацькій сіромі, яка здебільшого теж мала б іти в неволю, — бояться, бач, бо ще не мають сили, щоб самотужки знову вкинути в рабство ввесь український народ.

…Як руський цар, людина розумна та обережна, не схотів посилати на Вкраїну руського війська, щоб допомогти старшині покріпачити простих людей, бо розумів, що українська чернь зненавидить за це Москву і москалів.

…Як гетьман Однокрил, так і не здобувши проти власного ж народу підтримки в московського царя, злигався нині з кримським Ханой, з польськими панами, з найманими німцями та уграми, щоб налигати-таки непокірний український народ, який ніколи не хтів над собою терпіти ніяких панів: ні своїх, ні чужих…

— …От я йому на все на те й розкрию очі, нашому православному цареві, — сказав Омелько.

— Гляди, щоб він сам їх тобі не закрив! — сердито сказала Лукія. — Де цар, там і страх!

— Побачимо, — посміхнувся Омелько…

Вони прощалися при виході з Долини, над Рубайлом.

Однокрилівці тут, як видно, ще не показувались, бо то ж була нелегка річ дістатися від південного виходу з Калинової Долини, де вороги вже встигли отаборитись, до цього, ще вільного, — нелегка річ, коли не сунути навпростець, понад Рубайлом-річкою, повз місто Мирослав, а кругом, поза мочарами й трясовинами, бо всюди ж там тяглись місця непроходимі, — тому-то ж гетьманці, з боєм ставши на тім боці, ще не встигли затулити й цього, вже єдиного тепер, виходу з оточеної Долини.

Мирославські вольнолюбці рили землю й тут, насипали вали, копали шанці, мудрували і так і сяк, як би найкраще оборонити від ворожої навали рідне місто, свої чудові гори й доли.

…Мамай і Глек з дочкою не спинялись надовго, щоб попрощатися з Омельком.

Обнялися, почоломкались.

Длятись було ніколи.

Скочивши на коня, взявши до себе за пазуху голуба, Омелько притьмом озирнувся до Прудивуса, що плентав позаду, змахнув йому рукою і рушив з місця чвалом.

А старий батько, сестра і Козак Мамай, провівши його поглядами, стали тут же до риття окопів, потім заходилися ставити на місце гармату, щойно привезену після направи з кузні москаля Іванища.

45

А там, біля тої кузні, тимчасом прокинувсь Михайлик.

Такий свіжий та дужий, такий бодренний, мовби проспав мг годину, а цілу добу.

I зразу ж таки згадав про той молот, що припав йому до руки, і почуття польоту, що після неладного падіння в рівчак не облишало хлопця від самісінького ранку, почуття нестримного польоту знов охопило його, хоч він, закоханий, вже й не думав навіть про гордовиту дівчину, про Подоляночку Ярину, котра так зверхньо розмовляла сьогодні з невідомим їй нахабним босоногим голодранцем.

— До кузні хочу, — сказав господареві, остаточно прокинувшись, Михайлик.

— Пізно. Гріх! Вечірня вже скінчилась… Проспав!

— Зелена ж неділя завтра, синку, — сказала, перехрестившись, Явдоха.

— Та й увесь тиждень працювати буде гріх, — додала поважно ковалиха Анна.

— Як то гріх? — здивувався Михайлик. — Найбільший гріх — то війна! Зброя потрібна ж?

— Гріх, кажуть.

— Руки в мене…

— Сверблять до роботи? — посміхнувся коваль Іванище. — Але ні… Сонце низенько. Гріх!

— Ось я з тобою попрацюю, — раптом озвалась Анна, бо їй стало шкода цього хлопця, що так занудьгувався за звичним ковальським ділом.

— Анно, гляди лишень! — застеріг чоловік. — Коли почує отець Орлам, що в нашій кузні гупають, проженуть мене й тебе з малими дітьми з Мирослава.

— Війна ж! Не проженуть.

— Ой, гляди!

— Дарма! Добре діло — не гріх, — сказала Анна і повела Михайлика в кузню.

А коли нагрілося залізо, Михайлик узявся до діла, і Анна мимоволі задивилась на незграбного молодика.