Читати книгу - "Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів]"

інтересами суб’єктів. Залежно від психологічного ставлення суб’єкта до своїх вчинків та їх наслідків вона може бути принциповою (в її основі лежить внутрішнє переконання людини в необхідності і цінності правомірної поведінки для особи, суспільства і держави) і звичайною (зумовлена повсякденною звичкою особи, її орієнтацією на необхідність завжди, в будь-якій ситуації діяти правомірно, не вдаючись до глибокого аналізу цінності і корисності такої поведінки). Вимушена правомірна поведінка визначається змістом її мотивів, суб’єктивною стороною вчинку. На відміну від добровільної вона характеризується як вибір варіанту поведінки, що формально відповідає приписам правових норм, але може розходитися з внутрішнім переконанням, звичками самої особи. Лише зовнішні обставини, оточення, а не особисті переконання змушують суб’єкта діяти правомірно (виконувати обов’язки, додержуватися заборон).

За особливостями ставлення суб’єкта до своєї поведінки (мотивацією) та чинниками, що вплинули на правомірну поведінку, вона може бути:

а) пристосовницькою, конформістською (від лат. conformis — подібний), по суті — пасивною, коли суб’єкт вчиняє зовнішньо правомірні дії, орієнтуючись не стільки на норму права, скільки на поведінку людей, які його оточують (у колективі, побуті). Конформізм полягає в низькому ступені соціальної активності особи і являє собою пасивне прийняття особою існуючого порядку, пануючих уявлень, відсутність власної думки, свідомої позиції, безумовне підкорення психологічному впливу під час додержання особою вимог правових норм, пристосування, підкорення своїх вчинків думці та діям оточуючих. І все ж таки конформістська поведінка є корисною, оскільки особа, котра чинить «як інші», підкоряючись думці позитивно налаштованих і свідомих людей, додержується вимог права;

б) маргінальною (від лат. marginalis — той, хто знаходиться на межі, порубіжний, граничний), що відображає стан особи, яка знаходиться на межі антисоціального прояву, правопорушення, але не чинить його саме тому, що суб’єктом керує страх перед юридичною відповідальністю і він усвідомлює загрозу реального застосування санкції правової норми, неприємних юридичних та моральних наслідків (засудження з боку оточуючих), що можуть настати за вчинене правопорушення. Крім того, маргінал, на відміну від конформіста, має особисту думку щодо власної поведінки як невигідної, «некорисної» для себе, керуючись при цьому особистим розрахунком, що остаточно зупиняє, утримує його від вчинення правопорушення;

в) звичайною, тобто такою, яка виникає в результаті багаторазового повторення дій, що здійснюються за звичайних, вже тривалий час відомих обставин. Звичка звільняє особу від постійного звернення до власної свідомості, необхідності кожного разу будувати нову модель поведінки. Звичка переростає в реальний акт поведінки, а це, в свою чергу, породжує внутрішню потребу особи поводитися відповідним чином в аналогічних життєвих ситуаціях у майбутньому. В той же час неприпустимо зводити звичайну поведінку до спрощеного «стереотипу поведінки» як взагалі несвідомого ставлення особи до власного вчинку;

г) соціально активною, яка являє собою найбільш бажаний рівень правомірності, законослухняності і поваги до права в правовій державі і проявляється в суспільно корисній, схвалюваній суспільством і державою діяльності людини в правовій сфері. Соціально-правова активність визначається високим рівнем правової культури, глибокою правовою переконаністю, здатністю особи до самостійного творчого вибору правових засобів для здійснення позитивних вчинків і готовністю відповідати за їх результати, тобто максимально використовувати існуючий правовий «інструментарій» для реалізації інтересів та захисту прав і свобод як в приватній, так і в публічній сфері життя.

За своїми формально-юридичними ознаками правомірна поведінка характеризується з погляду засобів правової регламентації. З позицій юридичних моделей її можна розглядати в таких аспектах:

а) як форма реалізації права вона класифікується з точки зору її відповідності основним способам впливу права на суспільні відносини і поділяється на активні форми реалізації правомірної поведінки — виконання юридичних обов’язків, використання суб’єктивних прав та застосування норм права уповноваженими суб’єктами або її пасивну форму — додержання заборон, що містять забороняючі приписи норм права;

б) як характеристика юридичного змісту правовідносин така поведінка може бути виражена у вигляді здійснення повноважень посадовими особами, державними органами і т. д.;

в) як відповідна правовим приписам вона може бути зафіксованою і незафіксованою у нормативно-правовому акті. Раніше вважалося, що суспільно корисна поведінка не може бути правовою, якщо вона не передбачена нормами законодавства, що прямо приписують певну модель поведінки. Теорією і практикою визнано, що вона можлива за будь-яких вчинків, якщо вони не суперечать правовим принципам, приписам правових норм, конкретним заборонам, тобто є правомірними. Таким чином, законодавець у правових приписах по-різному може використовувати прийоми, що дозволяють в юридично визначеній формі закріпити допустимі межі поведінки — як прямо (однозначно) сформульовану, зафіксовану в тексті припису, так і передбачену правом опосередковано;

г) як фактичну підставу динаміки правовідносин (тобто як юридичні факти), що передбачена в гіпотезах регулятивних правових норм і викликає позитивні юридичні наслідки (суб’єктивні права і юридичні обов’язки), правомірну поведінку поділяють на правовстановлюючу, правозмінюючу та правоприпиняючу. Однак визначати її тільки через юридичні наслідки було б неточно, як, очевидно, неправильно вважати, що будь-яка правова поведінка обов’язково викликає виникнення конкретних правовідносин. Наприклад, додержання юридичних заборон — безпосередня форма реалізації правових приписів, яка не вимагає якихось конкретних активних дій: саме утримання від забороненого вчинку є реалізованою правомірністю. Юридичні наслідки можуть виникати і з іншого роду юридичних фактів — подій (народження дитини, досягнення визначеного законом віку людини, наприклад, її повноліття), в яких воля і свідомість конкретної особи не мають значення;

ґ) за ставленням до юридичних наслідків, на які розраховує особа (бажає чи не бажає їх досягти, має чи не має такої мети взагалі) правомірна поведінка поділяється на юридичні вчинки (суб’єкт має намір на реалізацію будь-якого суб’єктивного права) та індивідуальні юридичні акти, коли воля суб’єкта не спрямована на настання позитивних юридичних наслідків для нього. Тобто, це фактичне фізичне діяння (індивідуальний акт), здійснений без якоїсь конкретної правової мети, коли ці наслідки все ж для нього настають (наприклад, авторський твір породжує його авторські права, набути яких він не намагався, але держава гарантує визнання і захист цих прав);

д) за своїм зовнішнім виразом (формою) правова поведінка може мати вигляд лише об’єктивованого, ззовні конкретного діяння (дії) чи бездіяльності, що відповідають приписам правових норм. Специфіка зовнішнього прояву будь-якого правомірного вчинку може бути різною відповідно до вимог правомірності, які ставляться до того чи іншого виду юридично значущої поведінки: вона може бути документально оформленою, тобто письмовою (наприклад, нотаріально засвідчені угоди), або усною, тобто без будь-якого письмового оформлення;

е) залежно від особливостей суб’єктів права розрізняють також правомірну поведінку (дію чи бездіяльність) індивідуальних суб’єктів та поведінку колективів, визначених законодавством як суб’єктів права (наприклад, юридичних осіб, наприклад).

§ 3. Поняття правопорушення, його ознаки

Правопорушення — це протиправне, винне, соціально шкідливе діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, яке тягне