Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

— Перебір, приятелю, — сказав Гаррі, критично похитавши головою. — Це вже ти переборщив. Не знаю, ким ти працюєш, але з бутафорією[342] у тебе явний перебір. Жмут сіна, наприклад, — це навіть у Прокторської банди тепер не заведено.

— Я вас не розумію, містере, — відповів простак. — Нащо мені банда? Я приїхав з Ольстера просто подивитися на місто, тому що із сінокосом ми впоралися достроково. Ну, і величезне місто! Я раніше думав, Поукіпсі всім містам місто, але цей ваш Нью-Йорк разів у п'ять більший буде.

— Так? Ну як знаєш, — промовив Шулер Гаррі, піднявши брови. — Адже я не хочу втручатися, діло ваше. Просто бачу, людина перестаралася, треба, думаю, порадити. Що ж, бажаю успіху, хоча й не знаю, який у тебе бізнес. Ходімо, перехилимо по одній.

— Я й насправді не відмовлюся від світлого пивця, — сказав поселянин.

І вони вирушили до кафе, де у завсідників були кам'яні обличчя та швидкі очі, і сіли зі своїми кухлями за столик.

— От добре, що я вас зустрів, містере, — сказав Полов'яна Довбешка. — Зіграємо, може, в сімку, га? У мене і карти з собою.

І він вивудив зі свого допотопного саквояжа колоду карт — небувалу, незрівнянну колоду, засмальцьовану смаженим беконом і забруднену чорноземом із ланів.

Шулер Гаррі гучно й коротко розсміявся.

— Та ні, вже, брате, — твердо відповів він. — Мене цим твоїм сільським виглядом не обдуриш. І все-таки я скажу, що ти переборщуєш. Після сімдесят дев'ятого року так у жодній глухомані вже не ходять. Із таким спорядженням ти в Брукліні і парою старих годинників не розживешся.

— Гадаєте, у мене грошей немає? — гордовито сказав Полов'яна Довбешка. Він витягнув на світ Божий пачку асигнацій[343] завтовшки з кулак і поклав на стіл.

— Моя частка за бабусину ферму, — пояснив він. — Дев'ять з половиною сотень. Я і надумав — поїду до міста, може, до якоїсь справи придивлюся, знайду грошам застосування.

Шулер Гаррі взяв пачку в руки і подивився на неї майже з повагою.

— Буває й гірше, — заявив він тоном знавця. — Але все одно в такому одязі нічого в тебе не вийде. Купи собі, брате, черевики кольору беж, чорний костюм, солом'яний капелюх, канотьє зі строкатою стрічкою і тлумач про Піттсбург, вантажі й тарифи та пий собі херес за сніданком — тоді, може, й збудеш ці сумнівні папірці.

— Хто він такий? — поцікавились деякі з присутніх, коли Полов'яна Довбешка зібрав свої оббрехані асигнації і вийшов на вулицю.

— Мабуть, фальшива монета, — знизав плечима Гаррі. — А може, він із розшукового відділення. Або це якийсь новий фокус. Надто вже в нього сільський вигляд. Не може ж бути… мені раптом спало на думку… але ж не може бути, що це у нього справжні гроші.

А Полов'яна Довбешка побрів собі далі. Незабаром його, мабуть, знову здолала спрага, бо він пірнув у винний погріб за рогом і замовив пиво. Біля стійки товпилося кілька вкрай темних осіб. Коли вони побачили його, їхні очі спалахнули; але з огляду на таку демонстративну, надмірну сільську неотесаність інтерес їх швидко змінився боязкою підозрілістю.

Полов'яна Довбешка перекинув через стійку свій саквояж.

— Хай постоїть у вас годинку-дві, містере, — сказав він, жуючи кінець отруйної жовтої сигари. — Я погуляю і зайду по нього. Та дивіться в обидва: у ньому дев'ять з половиною сотень, а ви, мабуть, ніколи б і не подумали, на мене дивлячись.

У цей час із вулиці линули звуки фонографа[344], що відтворював гру духового оркестру, і Полов'яна Довбешка кинувся подивитися на це диво — тільки хлястик під лопатками промайнув.

— Поділи на всіх, Майку, — сказали темні особи, відверто перемигнувшись.

— Та облиште ви, — відповів буфетник, штурханом заганяючи саквояж у дальній кут. — Думаєте, я так легко купився? Одразу видно, що він тільки прикидається. Який він фермер? В усіх штатах немає такого глухого закутка, де б зараз так одягались. Дев'ять з половиною сотень, як би не так. Дев'ять з половиною дірявих носових хусток — це ймовірніше.

Удосталь натішившись чудовим винаходом містера Едісона, Полов'яна Довбешка повернувся за саквояжем. І поплентався з ним уздовж Бродвею, широко розплющеними блакитними очима споглядаючи все, що потрапляло в поле його зору. Але Бродвей, як і раніше, не приймав його і лише міряв очима і проводжав презирливими посмішками. З усіх старих жартів цей здавався найбільш заяложеним і набридлим. Приїжджий поселянин був значно комічнішим, неподобнішим і неотесанішим, ніж усе, що можна уявити в хліву, на ріллі або у водевілі[345], і тому викликав лише досаду й підозру. І сіно у нього за вухом було таке справжнє, таке свіже, воно так пахло квітучим лугом і так нагадувало про сільську глухомань, що навіть власник гри в «шкаралупки», побачивши його, зібрав би своє приладдя і пішов геть.

Полов'яна Довбешка всівся на якихось сходах і знову витягнув із саквояжа свою пачку грошей. Верхню двадцятку він відокремив від неї і покликав хлопчиська-газетяра.

— Синку, — сказав він, — збігай кудись і розміняй мені цей папірець. Бо я залишився зовсім без дрібних грошей. Матимеш п'ятак, якщо швидко впораєшся.

На обличчі малолітнього газетяра крізь бруд, просту пила образа.

— Бач який хитрий! Сам міняй свої фальшиві гроші. І одяг на тобі теж фальшивий. За сто кроків видно.

На розі стояв бистрозорий закликальник грального дому. Він побачив поселянина й одразу набрав холодного, доброчесного вигляду.

— Містере, — звернувся до нього поселянин. — Я чув, у вас тут у місті є заклади, де можна перекинутися в карти або, скажімо, в лото. У мене в цьому саквояжі — дев'ять з половиною сотень, я сам буду з Ольстера, приїхав подивитись, що у вас тут є. Чи не скажете, де людині поставити на карту доларів з дев'ять-десять? Хочу потішитись, а потім, дивись, і відкуплю собі якесь діло.

Закликальник стиснув губи і став розглядати білу плямочку на нігті свого лівого мізинця.

— Та годі вже тобі, приятелю, їй-богу, — докірливо сказав він. — Вони там у Головному управлінні, певне, з глузду з'їхали, якщо посилають людей в отакому ідіотському вигляді. З такою пикою ти до грального дому на гарматний постріл не підійдеш. Був уже один, містер Скотті з Долини Смерті, він тебе давно випередив щодо сільського реквізиту. Котися ти звідси. Ні, я не знаю притонів[346], де можна поставити поліцейський патруль проти червоного туза.

І тоді, укотре вже знехтуваний великим містом,