Читати книгу - "Соловей"

…і татові, якщо вдасться.

Вона зайшла в потяг і сіла на дерев’яну лаву у вагоні третього класу. Інші пасажири, переважно жінки, сиділи, опустивши голови та склавши руки на колінах. Високий гауптштурмфюрер стояв біля дверей зі зброєю напоготові. Загін брутальних міліціянтів уряду Віші сидів в іншій частині вагона.

В'янн не дивилася на своїх сусідок. Від однієї з них тхнуло часником і цибулею. Через цей сморід і задуху В’янн почало піднуджувати. На щастя, їхати їй було недалеко. Близько десятої ранку вона вже вийшла з потяга на станції поблизу містечка Жиро.

Що тепер?

Сонце вже було високо над обрієм. Місто заціпеніло. В’янн відчувала, як по її спині тече піт. Чимало будинків було зруйновано бомбардуваннями. На кам’яних стінах покинутої школи був намальований синій лотаринзький хрест.

На вузьких брукованих вуличках вона зустріла лише кількох осіб. Час від часу повз неї проїздила дівчинка на велосипеді чи хлопчик із візком, але здебільшого навколо панувала тиша.

А тоді закричала жінка.

В’янн звернула за ріг і побачила міську площу. До фонтану був прив’язаний труп. Кров забарвлювала воду під його ногами в червоне. Його голову тримав армійський пасок. На перший погляд могло здатися, що він просто розслаблено стояв, адже очі були розплющені. Дірки від куль пошматували його светр. Кров залила груди і ноги.

Це був її батько.

Ізабель провела останню ніч, скрутившись у темному кутку вогкої камери.

Жах через смерть батька не відпускав її.

Скоро і її вб’ють. У цьому вона не сумнівалася.

Минали години. Час вона могла вимірювати лише кількістю вдихів та видихів або за серцебиттям. Подумки вона писала прощальні листи батькові, Ґаетанові, В’янн. Вона перетворювала спогади на речення, які намагалася запам’ятати, але всі вони закінчувалися словами «Мені шкода». Нарешті по неї прийшли солдати. Залізний ключ повернувся в старому замку, і поїдені хробаками двері відчинилися, шкрябаючи підлогу. Вона хотіла пручатися, кричати «НІ», але сил більше не лишилося.

Її силою підняли на ноги. Жінка, яка статурою нагадувала танк, кинула їй черевики та шкарпетки і щось сказала німецькою. Вочевидь, французької вона не знала.

Вона віддала Ізабель посвідчення на ім’я Жульєтт. Брудне й пожмакане.

Черевики були надто тісні, але Ізабель була вдячна і за них. Жінка витягла її з камери та повела вгору сходами. Вони вийшли з будівлі й опинилися на залитій сонцем площі. Біля сусіднього будинку стояло кілька солдатів із гвинтівками. Вони були заклопотані своїми справами. Вона побачила прив’язане до фонтана й понівечене кулями тіло батька й закричала.

Усі на площі поглянули на неї. Солдати засміялися, тицяючи пальцями в її бік.

— Тихо, — прошипіла кремезна німкеня.

Ізабель збиралася щось сказати, аж раптом побачила, як до неї крокує В’янн.

Її сестра рухалась якось незграбно, ніби не контролювала власне тіло. На ній була подерта сукня, яка колись подобалася Ізабель. Її золотаве волосся поблякло й поріділо. Обличчя було худе і порожнє, наче фарфорова китайська чашка.

— Я тут, щоб допомогти тобі, — сказала В’янн тихо.

Понад усе на світі Ізабель хотіла підбігти до сестри, упасти перед нею навколіш                                                                        ки і благати про прощення, а тоді обійняти її із вдячністю. Сказати: «Пробач» і «Я люблю тебе». Але вона не могла цього зробити.

Вона змусила себе знову завдати В’янн болю.

— Він теж хотів допомогти, — сказала вона, кивнувши головою на батька. — Іди звідси. Будь ласка. Забудь про мене.

Німкеня потягла Ізабель уперед. Її ноги палали від болю. Вона думала, що її ведуть на розстріл, але чомусь вони пройшли повз тіло батька. Вона опинилася в провулку, де стояла вантажівка.

Жінка заштовхала Ізабель у кузов, і вона одразу забилася в куток. Брезентові борти опустилися, і її оповила темрява. Коли завівся двигун, вона схилила голову між колін і заплющила очі.

Вона прокинулась, коли авто зупинилося. Десь пролунав свисток.

Хтось відкинув борти, і світло залило кузов так яскраво, що Ізабель не бачила нічого, крім силуетів чоловіків, які рухалися в її бік і покрикували: «Бігом! Бігом!»

Її витягли з вантажівки й кинули на бруківку, наче мішок зі сміттям. Уздовж платформи стояли чотири порожні вагони для перевезення худоби. Перші три були надійно зачинені. У четвертому, ще відчиненому, було повно жінок і дітей. Галас був нестерпний — вереск, плач, гавкіт собак, крики солдатів, свистки, гудіння потяга.

Нацист кинув Ізабель у натовп. Її штовхали щоразу, як вона зупинялася, поки перед очима не вигулькнув вагон.

Він підняв її та запхав усередину. Лише щільність натовпу не давала дівчині впасти. Нові пасажири все прибували. Вони плакали, міцно тримали дітей за руки й намагалися знайти хоч кілька сантиметрів вільного простору, аби можна було нормально стояти.

На вікнах були залізні ґрати. У кутку Ізабель побачила одну єдину діжку.

Їхній туалет.

Валізи лежали купою на тюках сіна.

Шкутильгаючи та відчуваючи біль, щоразу, як робила крок, Ізабель проштовхувалась повз заплаканих жінок і наляканих дітей у задню частину вагона. У кутку вона помітила жінку, яка стояла осторонь, демонстративно склавши руки на грудях. Її сиве волосся ховалося під чорним шарфом.

Зморшкувате обличчя мадам Бабіну розпливлося в усмішці, оголюючи коричневі зуби. Ізабель була така рада бачити подругу, що мало не заридала.

— Мадам Бабіну, — прошепотіла Ізабель, міцно обіймаючи її.

— Думаю, ти вже можеш звати мене Мішлін, — відповіла та. На ній були завеликі чоловічі штани і фланелева сорочка. Вона торкнулася скривавленого обличчя Ізабель.

— Що вони з тобою зробили?

— Найгірше, на що були здатні, — відповіла вона, намагаючись говорити звичним голосом.

— Не думаю, — Мішлін секунду помовчала, а тоді нахилила голову Ізабель до відра, що стояло в них під ногами. У ньому була каламутна вода, яка вихлюпувалася за вінця, бо підлога хиталася під вагою стількох тіл. У відрі плавав дерев’яний черпак.

— Пий. Поки ще є, — мовила вона.

Ізабель зачерпнула смердючої води. Мало не виблювавши, вона таки змусила себе випити. Дівчина випросталась, простягнула черпак Мішлін, яка допила решту, і витерла губи рукавом.

— Ми втрапили у справжню халепу, — сказала Мішлін.

— Мені шкода, що я втягнула вас у це, — відповіла Ізабель.

— Ти ні в що мене не втягувала, Жульєтт, — мовила Мішлін. — Я хотіла бути частиною цього.

Пролунав ще один свисток, і двері вагона зачинилися, зануривши їх у темряву. Потяг смикнувся. Люди падали один на одного, на підлогу.