Читати книгу - "Американський психопат"

темряві приміщення для пінгвінів (зоопарк претензійно назвав його «Край льодовиків») прохолодно, різкий контраст із вологою спекою ззовні. Пінгвіни ліниво плавають у басейні за скляними стінами, біля яких зібралися глядачі. Ті, що сидять на скелях і не плавають, виглядають сонними, втомленими й знудженими, вони позіхають й потягуються. Фальшиві крики пінгвінів, певно, записані на касету, лунають із динаміків голосно, бо в приміщенні повно людей. Думаю, пінгвіни симпатичні. Я знайшов одного, схожого на Крейґа Мак-Дермотта.

Малий років п’яти доїдає свою шоколадку. Мати каже йому викинути обгортку і продовжує балакати з іншою жінкою, яка тут теж з дитиною, приблизно того ж віку; всі троє вдивляються в брудну синяву помешкання пінгвінів. Малий підходить до смітника, що стоїть у темному кутку приміщення, де нині засів я. Він стає навшпиньки, обережно викидає обгортку в смітник. Я щось шепочу. Дитина помічає мене і просто стоїть там, далеко від натовпу, трохи налякана, але дивним чином зачарована. Я дивлюся на нього.

— Хочеш… печива? — питаю я й лізу до кишені.

Він киває маленькою головою, вгору-вниз, повільно, однак, перш ніж він може щось відповісти, моя раптова байдужість переростає в потужну хвилю люті, я дістаю ніж і швидко б’ю його в шию.

Малий зачаровано задкує до смітника, булькає, наче немовля, не може ані закричати, ані заплакати через кров, що б’є з рани у його горлі. Хоча я й хотів би подивитись, як він помиратиме, я штовхаю його за смітник і змішуюсь із натовпом, торкаюся плеча симпатичної дівчини і, всміхаючись, показую їй на пінгвіна, який збирається пірнати. Якщо придивитись, то за моєю спиною можна побачити дитячу ніжку, що дриґається за смітником. Я спостерігаю за матір’ю дитини, вона нарешті помічає, що сина нема поруч, і починає шукати його в натовпі. Я знову торкаюсь плеча дівчини, вона посміхається мені й, немов вибачаючись, знизує плечима, але я не можу зрозуміти, чому саме.

Коли мати зрештою знаходить сина, вона не кричить, бо бачить лише його ступню і припускає, що він грається з нею в хованки. Спочатку вона відчуває полегшення, бо знайшла його, і, йдучи до смітника, ніжно воркотить: «Ти граєшся зі мною в хованки, сонечко?» Але з того місця, де я стою, поряд із симпатичною дівчиною, котра, як я тепер зрозумів, іноземна туристка, я бачу саме той момент, коли нормальний вираз обличчя матері змінює страх. Перекинувши сумочку через плече, вона відсуває смітник убік, відкриваючи закривавлене дитяче обличчя, малий не може моргати через кров і, тримаючись за горло, слабко б’є ногами. Мати видає звук, який я не можу описати, — високий стогін, що переходить у вереск.

Вона падає на підлогу поряд з тілом, люди починають обертатись, і я розумію, що кричу, повним емоцій голосом: «Я лікар, дайте пройти, я лікар». Я опускаюсь на коліна біля матері, перш ніж навколо нас збирається натовп цікавих, і відводжу її руки від дитини, яка зараз лежить на спині, марно намагаючись вдихнути. Кров рівними, але вже згасаючими струменями б’є з шиї на сорочку «Поло», яка вже повністю просочена нею. І в ті хвилини, коли я шанобливо притримую голову дитини, обережно, щоб не забруднитись, я слабко усвідомлюю, що якби хтось негайно викликав швидку чи поряд був справжній лікар, дитину цілком можливо було б врятувати. Але нічого такого не відбувається. Натомість я бездумно тримаю дитину, поки мати (звичайна жінка єврейської зовнішності з зайвою вагою, котра жалюгідно намагається виглядати стильно, вдягнувши дизайнерські джинси та потворний чорний шерстяний светр із візерунком з листочків) верещить: «Зробіть що-небудь, зробіть що-небудь, зробіть що-небудь», і ми вдвох не звертаємо уваги на хаос навколо, на людей, які починають кричати, ми зосереджені лише на дитині, що вмирає.

Хоча спочатку я задоволений своїми діями, раптом мене охоплює сумний відчай через те, наскільки це просто й даремно — відібрати життя дитини. У цієї істоти, що лежить переді мною, маленька, покручена, скривавлена, немає справжньої історії, немає гідного минулого, направду, з нею нічого не втрачено. Значно гірше (і приємніше) забрати життя в когось у розквіті сил, хто вже розпочав власну повноцінну історію, має пару, друзів, кар’єру, чия смерть засмутить значно більше людей, здатних на безмежне горе, можливо, зруйнує значно більше життів, ніж ця позбавлена сенсу, жалюгідна смерть маленького хлопчика. Мене автоматично охоплює майже непереборне бажання заколоти і його матір, яка б’ється в істериці, але все, що я можу зробити, — дати їй ляпаса і крикнути, щоб вона заспокоїлася. Ніхто не дивиться на мене несхвально. Краєм ока я помічаю світло, розумію, що десь відчинилися двері, що прийшли чиновники зоопарку, охорона, хтось (один із туристів?) фотографує зі спалахом, у басейні за нами скаженіють пінгвіни, в паніці б’ються об скло. Коп відштовхує мене, хоч я й кажу йому, що я лікар. Хтось витягає хлопчика на вулицю, кладе на землю, знімає з нього сорочку. Хлопчик втягує повітря й помирає. Матір доводиться тримати.

Я почуваюся спустошеним, я десь не тут, але навіть приїзд поліції не здається мені вагомою причиною для того, щоб піти звідси, і я стою з натовпом біля приміщення з пінгвінами, з десятками інших людей, юрба повільно всотує мене, і я задкую, аж поки не опиняюсь на П’ятій авеню. Дивно, але на моїй куртці зовсім мало крові, я заходжу до книгарні й купую собі книгу, потім шоколадку «Дав», кокосову, у фірмовому кіоску на розі П’ятдесят шостої вулиці. Я уявляю собі діру в сонці, вона росте, і чомусь це вгамовує ту напругу, що я відчув, коли вперше подивився в очі полярної сови, і що знов охопила мене після того, як хлопчика витягли з приміщення для пінгвінів, а я пішов геть, непійманий, і мої руки в крові.

Дівчата

Останній місяць я з’являюсь в офісі, м’яко кажучи, не часто. Схоже, мені зараз хочеться тільки тренуватися, переважно з вільними вагами, і бронювати столики в нових ресторанах, де я вже бував, щоб потім скасовувати бронювання. У моїй квартирі пахне гнилими фруктами, хоча насправді цей запах йде від вмісту голови Крісті, який я вишкрябав і поклав у скляну чашу «Марко», що стоїть на поличці біля входу. Сама голова порожня, позбавлена очей, вимазана засохлим мозком, лежить у кутку вітальні за піаніно, я планую застосувати її на Гелловін замість гарбуза. Через цей сморід я вирішив використати для сьогоднішнього побачення квартиру Пола Овена. Оглянув усе приміщення на предмет приладів стеження, на жаль, нічого не знайшов. Людина,