Читати книгу - "Джерело"

— Усе правильно. Все абсолютно правильно… Послухай, Домінік, ти майже нічого не з’їла.

— Я не голодна.

— Добре, і якого архітектора ти порадиш?

— Подумай, Джоеле, хто зараз найвідоміший. Про кого говорять усі навколо? Хто отримує найкращі замовлення? Хто заробляє найбільше грошей для себе і своїх клієнтів? Хто молодий і знаменитий, надійний і популярний?

— Що ж, думаю… Пітер Кітінґ.

— Так, Джоеле. Пітер Кітінґ.

— Мені так прикро, містере Рорк, так жахливо прикро, повірте мені, але, врешті-решт, я веду бізнес не для здоров'я… не для здоров'я і не для душі… тобто я про те, що… ну, я впевнений, що ви розумієте моє становище. Я нічого проти вас не маю, зовсім навпаки — я думаю, ви чудовий архітектор. Бачите, у цьому і проблема, велич — це чудово, але непрактично. У цьому і проблема, містере Рорк, непрактично і, врешті-решт, ви мусите визнати, що містер Кітінґ відоміший і в нього є ота… ота популярність… доступність, якої не маєте ви.

Містера Саттона збентежило те, що Рорк не протестував. Він хотів, щоб Рорк спробував посперечатися, тоді він міг би розродитися беззаперечними аргументами, що годину тому почув їх від Домінік. Але Рорк нічого не сказав; він лише схилив голову, почувши рішення. Містер Саттон відчайдушно прагнув озвучити ті аргументи, але здавалося марним намагатися переконати того, хто вже й так мав переконаний вигляд. І все ж містер Саттон любив людей і нікого не хотів образити.

— Насправді, містере Рорк, я не сам прийшов до цього рішення. Насправді я хотів вас, я уже вирішив, що це будете ви, чесно, я так вирішив, але міс Домінік Франкон, думку якої я високо ціную, переконала мене, що ви — не відповідний кандидат для цього замовлення, — і вона дозволила розповісти вам про це.

Він побачив, як Рорк зненацька глипнув на нього. Потім побачив, що його запалі щоки ніби запали ще глибше і його рот розкрився: він реготав, беззвучно, лише часто вдихаючи.

— Із чого ви смієтеся, містере Рорк?

— То міс Франкон хотіла, щоб ви мені це сказали?

— Ні, вона не просила — з чого б це? — вона просто сказала, що я можу вам сказати, якщо захочу.

— Так, авжеж.

— Що тільки доводить її чесність і те, що вона має хороше обґрунтування для своїх переконань і може відверто їх висловлювати.

— Безперечно.

— То в чому ж річ?

— Ні в чому, містере Саттон.

— Послухайте, непристойно так реготати.

— Так.

Навколо нього збиралася темрява. Ескіз Геллерового будинку, без рами, було пришпилено до довгої голої стіни; через це кімната здавалась іще порожнішою, а стіна — довшою. Він не помічав, як збігають хвилини, а відчував час як тверде тіло у замкненому просторі, відставлене вбік десь у межах кімнати; час був позбавленим будь-якого сенсу, залишалася лише реальність його нерухомого тіла.

Почувши стукіт у двері, він сказав: «Заходьте!», не підводячись.

Увійшла Домінік. Увійшла так, начебто приходила до цієї кімнати раніше. На ній був чорний костюм із важкої тканини, простий, наче дитячий одяг, створений захищати тіло, а не прикрашати його; високий чоловічий комірець підіймався до її щік, і капелюх наполовину приховував обличчя. Усмішка, здавалося, сама собою чаїлася у цій кімнаті, у тому, що вона стояла тут, посеред неї. Вона зняла капелюха, як це роблять чоловіки, входячи у приміщення: стягнула його за криси кінчиками негнучких пальців і тримала в опущеній руці. Вона помовчала із суворим і холодним виразом обличчям, але її гладеньке світле волосся здавалося беззахисним і впокореним, а потім сказала:

— Ти не здивований.

— Я чекав на тебе сьогодні.

Вона піднесла руку, згинаючи лікоть обережним рухом, і легенько жбурнула свій капелюх на стіл. Тривалий політ капелюха показав, скільки сили у контрольованому жесті її зап’ястка.

Він запитав:

— Чого ти хочеш?

Вона відповіла безживним і низьким голосом:

— Ти знаєш, чого я хочу.

— Так. Але хочу почути це від тебе. Усе.

— Якщо бажаєш. — Її голос лунав догідливо, скоряючись наказу з точністю механізму. — Я хочу спати з тобою. Зараз, цієї ночі, та будь-коли, коли тобі заманеться мене покликати. Я хочу твого оголеного тіла, твоєї шкіри, твого рота, твоїх рук. Я хочу тебе — отак, не впадаючи в істерику від бажання, але холодно й усвідомлено, без гідності й без каяття; я хочу тебе — мені бракує самоповаги, щоб торгуватися із собою і ділити себе; я хочу тебе — хочу тебе, як тварина, як кицька на паркані або як шльондра.

Вона говорила це, не інтонуючи, монотонно, наче проказувала Символ віри. Стояла незворушно, розставивши ноги в туфельках без підборів, розправивши плечі, звісивши руки по боках. Вона видавалася відстороненою, недосяжною для слів, що їх промовляла, цнотливою, наче юний хлопець.

— Рорк, ти знаєш, що я ненавиджу тебе. Я ненавиджу тебе за те, хто ти є, за те, що хочу тебе, за те, що змушена тебе хотіти. Я збираюся боротися з тобою — і я маю намір тебе знищити, — кажу тобі це так само спокійно, як казала, що я тварина, яка канючить. Я молитимусь, щоб тебе не знищили — я кажу тобі також і це, — хоча ні в що не вірю і не маю про що молитися. Але я намагатимуся завадити тобі на кожному кроці. Я боротимусь, щоб вирвати в тебе кожен шанс. Я завдаватиму тобі болю там, де його лише і можна завдати — у твоїй праці. Я боротимуся, щоб заморити тебе голодом, задушити тебе тим, чого ти не зможеш досягнути. Я зробила це з тобою сьогодні — й саме тому спатиму з тобою вночі.

Він сидів, глибоко вгрузнувши в крісло, випростаний, з тілом розслабленим і напруженим водночас, в нерухомості, що повільно наповнювалася енергією майбутнього руху.

— Я завдала тобі болю сьогодні. І робитиму це знов. Я приходитиму до тебе після кожної своєї перемоги — коли знатиму, що знову завдала болю, — і дозволятиму оволодіти мною. Я хочу, щоб мною володів не коханець, а ворог, який зруйнує мою перемогу над ним не чесними ударами, а дотиками свого тіла. Ось що я хочу від тебе, Рорк. Така я є. Ти хотів усе почути. Ти почув це. Що ти скажеш тепер?

— Роздягайся.

Вона на мить знерухоміла; у куточках її рота затверділи і побіліли дві складки. Потім вона побачила, як здіймається тканина його сорочки — він перестав контролювати свій подих, і посміхнулася — глумливо, так, як він завжди посміхався їй.

Вона піднесла обидві руки до коміра