Читати книгу - "Прислуга"

— Видавництво «Гарпер енд Роу», з ким вас з’єднати?

— З офісом Елейн Стайн, будь ласка.

Чекаю, поки мене з’єднають із її секретаркою, й шкодую, що не зробила цього раніше. Але було б неправильно телефонувати їй того тижня, коли вбили Кеннеді, до того ж, у новинах передавали, що більшість офісів закрито. А потім був тиждень Подяки, і, коли я зателефонувала, на комутаторі сказали, що ніхто не відповідає, тож тепер я телефоную десь на тиждень пізніше, аніж планувала.

— Елейн Стайн.

Я кліпнула, здивована, що це не секретарка.

— Місіс Стайн, вибачте, це — Євгенія Фелан. Із Джексона, штат Міссісіпі.

— Так… Євгеніє. — Вона зітхає, схоже, роздратована тим, що сама відповіла на дзвінок.

— Я телефоную повідомити вам, що рукопис буде готовий одразу після Нового року. Я надішлю вам його на другому тижні січня. — Усміхаюся, виголошуючи чудово відрепетирувані речення. Западає тиша, чую видих сигаретного диму. Пересідаю на бляшанку з борошном. — Я… пишу про чорношкірих жінок. У Міссісіпі.

— Так, я пам’ятаю, — говорить вона, та я не знаю, чи справді вона пам’ятає. А потім додає: — Це ж ви подавали на високу посаду. Як просувається проект?

— Його майже завершено. Треба доопрацювати ще два інтерв’ю, тож я хочу спитати, його надсилати безпосередньо вам чи вашому секретареві.

— О ні, в січні вже не годиться.

— Євгеніє? Ти в будинку? — чую, як питає мама.

Прикриваю телефон.

— Хвилиночку, мамо, — відповідаю, знаючи, що якщо не відповім, то вона вдереться сюди.

— Цього року остання зустріч редакторів відбудеться двадцять першого грудня, — продовжує місіс Стайн. — Якщо ви хочете отримати шанс, щоби це прочитали, то до того часу я повинна мати його на руках. В іншому разі він опиниться «в шухляді». Ви не хочете опинитися «в шухляді», міс Фелан.

— Але… ви говорили про січень… — Сьогодні друге грудня. Тобто я маю тільки дев’ятнадцять днів на закінчення всієї роботи.

— Двадцять першого грудня всі йдуть у відпустку, а потім, із нового року ми завалені проектами — у нас тут цілий список авторів і журналістів. Якщо ви ніхто, а ви, міс Фелан, ніхто, у вас є вікно до двадцять першого грудня. Ваше єдине вікно.

Я ковтаю слину.

— Але я не знаю, чи…

— До речі, а що говорить ваша мама? Ви все ще живете з нею?

Я намагаюся вигадати якусь брехню — вона просто в гостях, вона хвора, вона проїздом, тому що не хочу, щоб місіс Стайн стало відомо, що я нічого не зробила зі своїм життям. Але потім зітхаю.

— Так, я все ще живу вдома.

— А негритянка, яка вас виховала, я припускаю, вона ще досі у вас?

— Ні, вона пішла.

— Ммм. Дуже погано. Ви знаєте, що з нею сталось? Мені раптом спало на думку, що вам потрібен розділ про свою покоївку.

Заплющую очі, борючись із розчаруванням.

— Я не знаю… справді.

— Ну, дізнайтеся і, безумовно, зробіть це. Щоб надати текстові більш особистого характеру.

— Так, мем, — погоджуюсь я, хоча не уявляю, як допишу про двох покоївок одночасно, а ще розділ про Константін. Від самої думки про те, щоби написати про неї, я жадаю, щоби зараз вона була тут.

— До побачення, міс Фелан. Сподіваюся, ви встигнете до кінцевого терміну, — каже вона, але перш ніж повісити трубку, бурмоче, — і заради Бога, ви двадцятичотирирічна освічена жінка. Зніміть квартиру.

Я вішаю слухавку, приголомшена звісткою про кінцевий термін і наполегливістю місіс Стайн ввести у книгу Константін. Знаю, що мені потрібно негайно починати працювати, одначе провідую маму в її спальні. За останні три місяці її виразка дуже загострила­ся. Вона ще більше втратила у вазі та блює через день. Навіть доктор Ніл здивувався, коли минулого тижня я привезла її на огляд.

Мама лежить на ліжку та згори донизу змірює мене поглядом.

— Ти сьогодні не граєш у бридж?

— Його скасували. У дитини Елізабет коліки, — брешу. Я вже стільки разів брехала, усі кімнати забиті моєю брехнею. — Як ти почуваєшся? — запитую. Біля ліжка стоїть старий білий емальований тазик. — Тебе нудило?

— Зі мною все нормально. Євгеніє, не морщ так лоба. Це недобре для шкіри.

Мамі ще не відомо, що мене вигнали з бридж-клубу, що у Петсі Джойнер новий партнер з тенісу. Мене більше не запрошують на коктейльні вечірки чи дитячі купання, чи на інші заходи, де буде Гіллі. Нікуди, окрім Ліги. На зустрічах Ліги дівчата стисло та чітко обговорюють інформацію, яку потрібно помістити у віснику. Намагаюся переконати себе, що мені байдуже. Зосереджуюсь на своїй машинці та більшість днів просиджую за нею. Кажу собі: ось що трапиться, коли поставити тридцять один унітаз у дворі найпопулярнішої дівчини. Після такого люди починають ставитися до вас трохи по-інакшому, аніж до того.

Минуло вже майже чотири місяці, як між мною та Гіллі зачинилися двері, двері з такого товстого льоду, що знадобилося б сто міссісіпських літ, щоб розтопити його. Звичайно, я знала, що наслідки будуть. Просто не думала, що такі довготривалі.

Голос Гіллі у телефоні лунав хрипко та низько, мовби вона весь ранок кричала.

— Ти хвора, — сичала вона на мене. — Не обзивайся до мене, не дивися на мене. Не вітайся з моїми дітьми.

— Гіллі, це був технічний одрук, — це все, що мені вдалося вигадати.

— Я особисто піду до сенатора Вітворта й доведу до його відома, що ти, Скітер Фелан, зруйнуєш його кампанію у Вашингтоні. Якщо Стюарт іще колись зв’яжеться з тобою, ти станеш бородавкою на обличчі його репутації!

Я насторожилася через згадку імені Стюарта, хоча на ту мить ми вже кілька тижнів, як розійшлись. Я могла уявити, як йому абсолютно байдуже, що я скоїла.

— Ти перетворила мій двір на цирк, — правила своє Гіллі. — Як довго ти планувала так принизити мою сім’ю?

Чого Гіллі не зрозуміла, то це того, що я взагалі нічого не планувала. Коли почала друкувати її «туалетні ініціативи» для вісника, то під час набирання таких слів, як «хвороби», «захистіть себе» та «заходьте!», усередині мене ніби щось тріснуло, наче кавун, прохолодний, і заспокійливий, і солодкий. Я завжди вважала, що божевілля — це темне, гірке почуття, але те, що повністю тебе огортає, воно немов п’янить. Я заплатила братам Паскаґули по двадцять п’ять доларів, щоби вони перенесли старі унітази на подвір’я Гіллі; вони боялися, та погодилися це зробити. Я пам’ятаю, якою темною була та ніч. Пам’ятаю, як мені пощастило, що з якогось старого будинку все повикидали та на звалищі опинилося повно унітазів, тож ми мали можливість вибирати. Двічі мені наснилося, що я знову там. Я не шкодую, просто більше не почуваюся цілком щасливою.

— І ти ще називаєш себе християнкою, — це були останні слова Гіллі до мене, і я подумала: «Боже, а коли я ще й таке робила?»

У листопаді цього року Стулі Вітворт виграв сенаторські вибори у Вашингтоні. Але