Читати книгу - "Божественна комедія"

І владарка всміхнутися не хоче.

64 Зійшов я вниз по сходинах святих,

Лише щоб свята справив ти чудові

Для слів моїх і шат моїх світних.

67 Шлях збільшив я не з більшої любові,

Хоч більший жар любові тут не згас, —

Це бачиш ти в веселці пелюстковій.

70 Висока ж ласка, слуг зробивши з нас

Тій волі, що пасе зірчате стадо,

Нам приділила місце на весь час».

73 «Дивлюся, – я озвавсь, – свята лампадо,

Що вільної любові вистача,

Щоб вічній волі слугувати радо.

76 Та знову сумнів, мов удар меча:

Коли тут вас без ліку сяєв мчиться,

Чом хтось тебе лиш мовить признача?»

79 Мої слова не встигли закінчиться,

Як, маючи середину за вісь,

Вогонь, мов бистре жорно, став крутиться,

82 Й слова любові з нього полились:

«Господнє світло має налітати

На мене, усього здіймати ввись.

85 Цей пломінь, з баченням моїм зіллятий,

Підносить так мене, що бачу в’яв

Найвищу сутність, звідки він узятий.

88 А звідси й захват, що я ним засяв,

Бо з поглядом моїм, прозорим з себе,

Прозор у сяєві себе зрівняв.

91 Тож дух, який найбільш палає з неба,

Той серафим, що бачить Бога сам,

Не відповість, у чім твоя потреба.

94 У глиб такий одвіт твоїм словам

Захований, в такий провал запертий,

Що непомітний твореним очам.

97 Коли повернешся до світу смерті,

Усім скажи, щоб шляхом тим пустим

Не поспішали на загин одвертий.

100 Уми, вогненні тут, там – тільки дим;

Зміркуй же, як вони б щось там робили,

Коли не можуть тут, у небі цім».

103 До того ці слова мене вразили,

Що тишу я не зважився зломить,

Ледь: «Хто ти був?» – спитати стало сили.

106 «Між італійських берегів стримить,

А біля місць твоїх угору пнеться

Такий хребет, що грім внизу гримить;

109 Під пагорбом, що Катрією зветься,

Стояв затишний і самотній скит,

Відлюдникам і захист, і фортеця, —

112 Утретє він почав мені одвіт

І далі вів: – Я був такий горливий

В служінні Господові кілька літ,

115 Що, в їжу додававши сік оливи,

Я не боявся спеки й холодів,

Думками споглядальними щасливий.

118 Колись цей монастир плодами цвів,

Але тепер в занепаді пустому, —

І треба, щоб я всім про це повів, —

121 Я П’єром був Дам’яно в місці тому.

Петром же Грішником прийшов під дах

Приморського пречистенського дому.

124 Дали мені в похилих вже літах

Почесну шапку ту попівські кліки,

Що нині кидають їх по церквах.

127 Був Кіфа босий, а сосуд великий

Святого духа – той ходив худий,

І жебрали вони ім’ям владики.

130 А пастирів теперішніх – веди

Під руки, ще й підтримуючи пишно, —

Вагу-бо мають! – ще й в сідло сади.

133 Вони плащем коня встеляють смішно,

І двох тварюк у шкурі взриш одній, —

О, як, терпцю, страждаєш безутішно!»

136 По цих словах уздрів я, як вогні

Зі сходини на сходину стрибали

Й що не стрибок, яскрішали, ясні.

139 Зусюди збіглися і поставали,

Зчинивши крик такий, вгорі й внизу,

Що в нас такого зроду не чували.

142 І не добрав я слів крізь цю грозу.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДРУГА

1 Звернувсь я вражено до провідниці,

Як те маля, що помочі з біди

В порадниці шукає й рятівниці.

4 Мов синові, який тремтить, блідий,

Вона, підвищуючи віру в себе,

Тим тоном, що од сліз втира сліди,

7 Сказала: «Чи не знав ти, що ми в небі?

І чи не знав, що небо той святив,

Хто діє тільки по благій потребі?

10 Як вплинув би на тебе їхній спів

І посміх мій, – ти можеш зрозуміти

Із того, як тебе їх крик вразив.

13 Якби ж ти знав, про що він мав молити,

Тобі відома стала б люта мста,

Яку побачиш сам ще на землі ти.

16 Небесний меч ні рано не зліта,

Ні пізно, як, бува, тому здається,

Кого чи страх, чи радість огорта.

19 А зараз глянь туди і вздриш, як в’ється

Багато різних духів видатних,

Як їх тобі розглянуть доведеться».

22 І я побачив там сто куль дрібних;

Вони усі, і перша, і остання,

Палали сяйвом променів світних.

25 Я був, мов той, хто вгамував жадання,

Не зважившись розпитувать, бо він

Побоюється зайвого питання.

28 Найбільша й найяскравіша з перлин

Наблизилася, щоб я їй завдячив,

Коли думок моїх втамує плин.

31 І з неї я почув: «Коли б ти бачив,

Як я, всю добрість, що у ній горим, —

То гарних висловів би не настачив.

34 Та щоб з вичікуванням ти своїм

Не опізнивсь на ждані височини,

Вперед на мисль твою я відповім.

37 На тій горі, що висить над Кассіно,

Колись мав звичку темний люд простий

Ходити всім народом до вершини.

40 І перший я посмів їм повісти

Ім’я того, хто зніс із неба долу

Ту правду, що несе до висоти,

43 І зміг з усього вигнати околу,

Бо так в мені сіяла благодать,

Гріховний культ безбожного престолу.

46 Тут душі споглядальників мигтять,

Які, палаючи в могутнім жарі,

Готові цвіт і плід святий давать.

49 Тут Ромуальдо є, тут є Макарій,

Багато із братів моїх тут є,

Що нас, тверді серця, замкнув келарій».

52 І я йому: «Це ставлення твоє,

Цей звернутий до мене голос щирий

І приязнь всіх, що знать себе дає,

55 Так надають мені до