Читати книгу - "Девід Копперфілд"

А щодо мене, то в самотніх своїх мандрівках пригадував я кожен крок на старому шляху, відшукував старі місця, і це ніколи не набридало мені. Я відшукував такі місця, що часто виникали в моїй пам'яті, і блукав там, де колись блукав думками. Могила під деревом, де лежали мої батьки — та могила, на яку я з таким дивним жалем поглядав, коли там лежав тільки мій батько, могила, над якою стояв я зажурений, коли вона розкрилась, щоб прийняти мою прекрасну матір і її немовля, ця могила, з якої вірна Пеготті зробила справжній сад, — на цілі години притягала мене до себе. Вона знаходилася трохи осторонь від алеї кладовища, у тихому кутку; походжаючи алеєю, я міг читати імена на камінні, а звуки церковного дзвона, який відбивав години, здавалися мені далеким знайомим голосом. Я багато міркував про життя: ким я був і ким маю стати, і що таке особливе я маю зробити. Мої кроки повторювали за моїми думками, але були такі певні, наче я йшов дорогою додому, щоб в тиші будувати повітряні замки поряд з мамою.

Багатьох змін зазнав мій старий дім. Зникли ветхі гнізда, що їх так давно залишили граки; віти дерев були обрізані, вони втратили свою колишню форму. Сад був занедбаний, половина вікон у будинку була зачинена. Жив там тільки якийсь нещасний чоловік-сновида та люди, що доглядали його. Він зав­жди сидів біля мого віконця, поглядаючи на кладовище, і цікаво було мені довідатися, чи не приходять у його хвору голову думки, які займали мене рожевими ранками, коли я в нічній сорочці виглядав з того самого віконця і дивився на овець, що спокійно паслися під промінням ранкового сонця.

Давні наші сусіди, містер і місіс Грейпер, поїхали до Південної Америки, а їхній будинок постарів, струмені дощу пройшли крізь дах, пописали брудними потьоками стіни. Містер Чілліп одружився вдруге — з високою, худорлявою, кирпатою жінкою; з'явилось у них немічне дитинча; голова немовлятка була занадто важка, слабкі очі немовби зав­жди виявляли здивування — навіщо народився на світ їхній власник?

З сумішшю смутку і задоволення блукав я по рідних місцях, аж доки сонце не вказувало мені, що час повертатись. Але приємно було пригадати знову ті місця, залишивши їх позаду себе. Обідаючи зі Стірфорсом біля палаючого вогню каміна, заходячи вночі до моєї гарненької кімнатки, перегортаючи аркуші книжки про крокодилів (вона зав­жди лежала там на маленькому столику), мрійливо пригадував я старі часи, радів, що маю такого друга, як Стірфорс, такого друга, як Пеготті, і таку заступницю втраченої матері, як моя прекрасна і добра двоюрідна бабуся.

Повертатися до Ярмута з цих моїх подорожей найкраще було поромом. Я виходив з порому на мілині, що відокремлювала місто від моря, і йшов найкоротшим шляхом до міста. Дорогою я завжди заходив до містера Пеготті. Здебільшого Стірфорс чекав на мене там, і ми йшли далі разом у морозному повітрі та тумані до мерехтливих вогнів міста.

Одного темного вечора, коли я прийшов пізніше, ніж зазвичай, — цього дня я востаннє відвідував Блендерстон (ми вже збиралися їхати додому) — я застав його самого у будинку містера Пеготті; замислено сидів він перед вогнем. Він так заглибився у свої думки, що зовсім не помітив мого наближення. Щоправда, він міг би не почути моїх кроків, якби був і не такий замріяний, бо пісок притишував стукіт черевиків, але навіть увійшовши, я не стурбував його. Я підійшов до нього близько і подивився — насупивши брови, блукав він думками десь далеко.

Він так підскочив, коли я поклав йому руку на плече, що я й сам підскочив.

— Ти напав на мене, — сказав він майже гнівно, — немов привид докору.

— Та треба ж було мені якось сповістити про своє прибуття, — відповів я. — Хіба я змусив тебе злетіти з зірок?

— Ні, — відказав він. — Ні.

— З чого ж ти злетів? — спитав я, сідаючи біля нього.

— Я споглядав химерні картини, що їх малює вогонь, — була його відповідь.

— Але чому ж ти не даєш мені глянути на них? — сказав я, бо він швидко кинув у камін велике поліно, і багряні іскри з ревом помчали в димар.

— Ти б їх все одно не побачив, — відказав він. — Ненавиджу я цей непевний час — ані день, ані ніч. А ти запізнився! Де ти був?

— Я прощався з місцем моїх звичайних прогулянок, — відповів я.

— А я сидів тут, — сказав Стірфорс, оглядаючи кімнату, — і думав, що всі ці люди, яких ми знайшли такими щасливими в ніч нашого приїзду сюди, могли б — якщо судити з теперішнього сумного настрою цього місця — розвіятися по світах, померти чи зазнати невідомо якого горя. Девіде, я так хотів би, бог свідок, щоб у мене протягом цих останніх двадцяти років був сумлінний батько!

— Мій любий Стірфорсе, у чому річ?

— Всією душею хотів би я, щоб було кому краще керувати мною! — вигукнув він. — Всією душею хотів би я, щоб сам міг керувати собою краще!

Мене зовсім спантеличила запальність, з якою вимовив він ці слова. Мені здавалося навіть неможливим, щоб він до такої міри став несхожим на самого себе.

— Краще було б мені народитися цим бідним Пеготті або його незграбним племінником, — сказав він, підводячись і зажурено спираючись на камін, — ніж бути самим собою, удвадцятеро багатшим і удвадцятеро розумнішим, і мучитися так, як мучився я в цьому диявольському ковчезі оці останні півгодини!

Мене так вразила ця несподівана зміна в ньому, що спочатку я спромігся тільки мовчки спостерігати його, поки він стояв, схиливши голову на руку і понуро поглядаючи на вогонь. Нарешті я щиро попросив його розповісти мені, що це так засмутило його, і дозволити мені пожуритися разом із ним, коли я не можу сподіватися дати йому слушну пораду. Та не встиг я закінчити, як він почав сміятися — спочатку злосливо, але згодом із звичайною веселістю.

— Хай йому абищо, це дурниці, Маргаритко! Дурниці, — відповів він. — Казав же я тобі ще в лондонському готелі, що іноді сам собі набридаю. Оце щойно я сам був своїм кошмаром. Як зажуритися отак, то няньчині казки пригадуються знову, в новому вигляді. Мені немов приснилося, що я — поганий хлопчисько, який «не встерігся» і потрапив левам на вечерю. Гадаю, це навіть гірше, ніж попастися собакам. Від голови до ніг пройняло мене те, що старі жінки звуть переполохом. Я боявся сам себе.

— Здається, ти більше нічого не боїшся, — сказав я.

— Мабуть, ні, хоч мені є чого боятися, — відповів він. — Добре. Отже, все це минулось. Я більше не звихнуся, Девіде; але кажу тобі, мій любий хлопче, ще раз, що було б краще для мене і не тільки для мене, коли б у мене був твердий і сумлінний батько.

Обличчя його було зав­жди дуже виразне, але ніколи не бачив я на ньому такої похмурої серйозності, як тоді, коли вимовляв він