Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Вампа побіг до Терези; вона відбігла кроків на десять од смертельно пораненого розбишаки і впала навколішки. Луїджі перелякався, що куля, яка завдала смерті його ворогові, зачепила і його наречену.

Слава Богу, того не сталося, бо Тереза впала з переляку. Упевнившись, що вона неушкоджена, Вампа підійшов до пораненого.

Той уже оддав Богу душу; кулаки його були конвульсивно зціплені, рот перехняблений, чуприна скуйовджена і вогка від передсмертного поту.

Очі були розплющені та ще і досі грізні.

Вампа впізнав Кукуметто.

Відтоді як молодята порятували його, він закохався в Терезу і заприсягнувся, що дівчина буде належати йому. Він весь час пантрував за нею; скориставшись тим, що Луїджі покинув її саму, щоб показати дорогу вершникові, Кукуметто викрав дівчину і вже вважав її своєю, аж куля, яку випустив неперевершений стрілець Вампа, пробила йому серце.

Вампа дивився на нього і на обличчі його не видно ані найменшого хвилювання, тоді як Тереза, здригаючись, ледве зважилася підійти до вбитого і боязко дивилася на нього через плече свого коханого.

Вампа обернувся до неї.

«Бачу, ти вже вбралася, — сказав він. — Тепер і мені пора одягнутися як слід».

Тереза і справді від голови до ніг була вбрана у шати дочки графа Сан-Феліче.

Вампа взяв труп Кукуметто й одніс його до печери, та цього разу Тереза не пішла туди.

Якби цієї миті там проїхав ще один вершник, то побачив би дивну картину — дівчину, що пасла отару в кашміровій сукні, у сережках і перловому намисті, із самоцвітними шпильками у косах і рубіновими ґудзиками на корсажі.

Він, звісно ж, подумав би, що перенісся в епоху Флоріана і, повернувшись до Парижа, запевняв би, що бачив альпійську пастушку біля підніжжя Сабинських гір.

За чверть години Вампа вийшов із печери. Він був одягнутий ще краще, ніж Тереза.

На нім була гранатова велюрова куртка з карбованими золотими ґудзиками, гаптована шовкова камізелька, римська хустка на шиї, зелений із червоним шовковий пояс, витканий золотом, блакитні оксамитові штани до колін, із самоцвітним пряжками, замшеві панчохи зі строкатими візерунками й капелюх із барвистими стьожками. При боці висіли два годинники, а за поясом стирчав прегарний кинджал.

Тереза скрикнула від захвату. Вампа в Кукуметтовому вбранні скидався на героя картини Леопольда Робера чи Шнеца.

Помітивши, яке враження він справив на дівчину, він гордо всміхнувся.

«Чи готова ти ділити мою долю, хоч яка вона буде в мене?» — запитав він.

«Авжеж!» — вигукнула Тереза.

«І ти скрізь підеш за мною?»

«Навіть на край світу!»

«То давай руку й підемо: не будемо гаяти часу».

Дівчина подала руку коханому, не питаючи навіть, куди він її попровадить. Тієї хвилі він здавався їй прегарним, гордим і всемогутнім, як бог.

Вони попрямували до лісу і за кілька хвилин зникли за деревами.

Дарма й казати, що Вампа знав усі стежини в горах; він дедалі дужче заглиблювавсь у ліс, не вагаючись жодної секунди, хоч там не було жодної второваної стежки, і він упізнавав шлях за чагарниками та деревами; отак ішли вони години з півтори.

Аж зайшли вони у самісіньку гущавину. Висохле річисько провадило до темної ущелини. Вампа подався тим неходженим шляхом, що звивався глибоко поміж двома берегами, затінений густими кронами сосон; якби не спадисте узгір’я, його можна було б узяти за стежку в Аверні, про яку згадує Вергілій.

Тереза знову перелякалася в цій дикій, пустельній місцині і мовчки тулилася до свого проводаря, та побачивши, що він іде рівною ходою й обличчя його спокійне, вона зуміла приховати свою тривогу.

Раптом за десять кроків од них із-за дерева вийшов чоловік, який націлив на Луїджі рушницю.

«Далі ні кроку, — вигукнув він, — а то застрелю!»

«Облиш! — сказав Вампа, зневажливо піднявши руку, тоді як Тереза, не приховуючи більше свого страху, уся трусилася і притулялася до нього. — Хіба вовки гризуться поміж собою?»

«Ти хто?» — запитав чатовий.

«Я — Луїджі Вампа, пастух із маєтку Сан-Феліче».

«Що тобі треба?»

«Побалакати із твоїми товаришами на галявині Рокка-Б’янка».

«То йди за мною, — відказав чатовий, — чи ліпше йди вперед, як знаєш куди».

Вампа зневажливо всміхнувся, вийшов наперед разом із Терезою і попрямував тією ж таки твердою і спокійною ходою, якою йшов досі.

За п’ять хвилин розбійник звелів їм зупинитися.

Вони послухалися його.

Розбійник тричі каркнув круком.

У відповідь пролунало таке саме каркання.

«Добре, — сказав розбишака. — Тепер можеш іти далі».

Луїджі з Терезою попрямували далі.

Та що далі рухалися вони, то дужче притулялася Тереза до коханого: поміж деревами стало видно цівки рушниць.

Галявина Рокка-Б’янка була на вершині невисокої гори, що, певне, була колись вулканом, який погас ще давніше, ніж Ромул із Ремом покинули Альбу і заснували Рим.

Тереза з Луїджі піднялися на вершину й опинилися віч-на-віч із двома десятками розбійників.

«Цей хлопчина шукає вас, він хоче побалакати з вами», — сказав чатовий.

«Що він хоче нам сказати?» — запитав розбійник, що заступав ватажка під час відсутності.

«Хочу сказати, що мені набридло бути пастухом», — відказав Вампа.

«Ага, розумію, — сказав помічник ватажка, — і ти прийшов проситися до нас!»

«Вітаємо, друже!» — закричали розбишаки з Феррузіно, Пампінари і Ананьї, що впізнали Луїджі.

«Так, але я хочу бути не просто вашим товаришем».

«А що ж ти хочеш?» — із подивом запитали розбійники.

«Я хочу бути вашим ватажком», — відказав Луїджі Вампа.

Розбишаки зареготали.

«А що ти вчинив, щоб заслужити на таку честь?» — запитав заступник ватажка.

«Я вбив Кукуметто, ось на мені його одіж, і підпалив віллу Сан-Феліче, щоб подарувати шлюбну сукню моїй дівчині».

За годину Луїджі Вампу обрали ватажком замість Кукуметто.

— То якої ви тепер думки про пана Луїджі Вампу, Альбере? — запитав Франц у свого друга.

— Гадаю, це міф, — відказав Альбер, — його й на світі ніколи не було.

— А що воно таке, той міф? — поспитався Пастріні.

— Довго казати, любий господарю, — сказав Франц. — То ви кажете, пан Вампа орудує тепер в околицях Рима?

— І з такою зухвалістю, якої не знати було за жодним розбишакою.

— І поліція марно намагається зловити його?

— Нічого вона не вдіє! Він дружить і з пастухами в долині, й із тібрськими рибалками, і з береговими перемитниками. Його шукають у горах, а він на річці, його переслідують на річці, а він виходить у відкрите море, а потім, коли гадають, що він утік на острів Джильйо, Джаннуті чи Монте-Крісто, він знову з’являється в Альбані, Тіволі чи в Річчії.

— А як він поводиться з мандрівниками?

— Та просто. Залежно від того, як далеко місто, він дає їм вісім або дванадцять годин, або й добу, щоб заплатити викуп. Потім, як той термін спливає, дає ще годину. На шістдесятій хвилині тієї години, якщо гроші не надійшли, він пускає бранцеві кулю в голову або заганяє йому кинджал у серце, та й квит!

— То що, Альбере, — запитав Франц, — вам ще кортить їхати до Колізею зовнішніми шляхами?