Читати книгу - "Все те незриме світло"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він був малий, світловолосий, із відстовбурченими вухами. Коли мерз, то защіпав комірець кітеля на всі ґудзики і ховав руки в рукавах. Фолькгаймер знає, кому належали ці речі.
Юта
Юта Ветте викладає алгебру шестикласникам у школі міста Ессена: змінні, ймовірності, параболи. Щодня вона вбирається однаково: чорні штани з нейлоновою блузкою: бежевою, чорною або світло-синьою. Іноді — з яскраво-жовтою, якщо вона почувається невимушено. У неї молочна шкіра й так само біле, мов папір, волосся.
Ютин чоловік, Альберт, — добрий, повільний, лисуватий бухгалтер, що має у підвалі модель залізниці й пристрасно любить пускати по ній потяги. Довгий час Юта вважала, що не може мати дітей, а тоді, у віці тридцяти семи років, раптом завагітніла. Їхньому синові, Максу, шість. Він любить багнюку, собак і питання, на які неможливо відповісти. Останнім часом Максові понад усе подобається складати літаки з паперу. Він повертається додому зі школи, сідає на підлогу в кухні й починає складати хитромудрі літаки один із одним із непохитною, майже страхітливою завзятістю, перевіряючи різні кінцівки крила, хвости, носи, здається, заради самої втіхи від процесу, від перетворення плаского паперу на літак, здатний злетіти.
Початок червня, якийсь із четвергів, шкільний семестр ось-ось має закінчитися. Вони в громадському басейні. Небо затягнуте грифельно-сірими хмарами, у мілкій частині басейну верещать дітлахи, а батьки розмовляють, читають журнали або дрімають на шезлонгах, і навколо все як завжди. Альберт стоїть біля буфету в плавках, із маленьким рушником, закинутим на широкі плечі, і роздумує над вибором морозива.
Макс пливе незграбно, закидаючи вперед спочатку одну, а тоді другу руку, й час від часу оглядається, щоб упевнитися, що його мама на нього дивиться. Наплававшись донесхочу, він загортається в рушник й залізає на шезлонг поряд із нею. Макс невисокий, дрібний і має відстовбурчені вуха. На його віях блищать крапельки води. Крізь хмари просочується захід сонця, повітря потроху холоднішає, й сім’ї одна за одною вирушають додому пішки, на велосипедах чи автобусом. Макс дістає печиво з картонної коробки й голосно хрустить.
— Я люблю це печиво у формі тваринок, Mutti,[70] — посміхається він.
— Я знаю, Максе.
Альберт відвозить їх додому у їхній маленькій гуркітливій автівці «НСУ Принц 4». Юта виймає зі свого шкільного портфеля купу річних контрольних робіт й сідає за кухонний стіл їх перевіряти. Альберт ставить грітися воду на макарони зі смаженою цибулею. Макс бере чистий аркуш паперу з письмового столу й починає складати літак.
У вхідні двері хтось стукає, тричі.
Юта не розуміє, чому, але кров починає шуміти у її вухах. Кінчик олівця зависає над сторінкою. Це ж просто гість — сусід, друг чи та маленька дівчинка, Анна, що живе на їхній вулиці, яка іноді сідає поряд із Максом у його кімнаті нагорі й повчає його, як найкраще будувати вигадливі міста з пластмасових кубиків. Але Анна стукає не так.
Макс біжить до дверей із літаком у руці.
— Хто там, любий?
Макс не відповідає, а значить, прийшов хтось незнайомий. Вона виходить у коридор і бачить у дверях велетня.
Макс складає руки за грудях, вражений і зацікавлений. Літак падає йому під ноги. Велетень знімає кепку. Він має блискучу лисину.
— Фрау Ветте?
Він вбраний у сріблястий спортивний костюм завбільшки з парашут із червоними смужками по боках, блискавка защепнута аж під підборіддя. Здоровань боязко простягає полотняний наплічник.
Хулігани на площі. Ганс і Геріберт. Його зріст викликає в пам’яті їх усіх. «Цей чоловік, — думає вона, — багато куди заходив, не постукавши».
— Так.
— Ваше дівоче прізвище Пфенніг?
Навіть перед тим, як вона киває, перед тим, як він каже: «Я вам дещо приніс», — перед тим, як запрошує його увійти, вона знає, що прийшов він через Вернера.
Велетня, що йде за нею коридором, супроводжує шелест його нейлонових штанів. Підвівши погляд від плити, Альберт дивується, але каже лише «Добридень» та «Пильнуйте голову» й махає кухарською ложкою на світильник, об який гість мало не вдарився.
Коли Альберт пропонує вечерю, той погоджується. Її чоловік відсуває стола від стіни й облаштовує четверте місце. Сидячи на дерев’яному стільці, Фолькгаймер нагадує Юті про малюнок в одній із Максових книжок: слона, утиснутого в крісло літака. Полотняний наплічник, який він приніс, чекає на столику в коридорі.
Розмова починається повільно.
Він їхав потягом кількох годин.
Зі станції він прийшов пішки.
Він не буде херес, спасибі.
Макс їсть швидко, Альберт — повільно. Юта затискає долоні між колінами, щоб приховати дрож.
— Щойно вони дістали адресу, — каже Фолькгаймер, — я запитав, чи можу сам це привезти. Вони додали листа, бачите? — він дістає з кишені складений аркуш паперу.
Надворі проїжджають машини, виспівують в’юрки.
Якась частина Юти на хоче брати того листа. Не хоче чути того, що цей велетенський чоловік, який приїхав так здалеку, прагне повідомити. Вона тижнями не дозволяє собі думати про війну, про фрау Елену, про жахливі останні кілька місяців у Берліні. Тепер Юта може купувати свинину сім днів на тиждень. Тепер, якщо в домі холодно, вона може повернути ручку на кухні, й voilà. Вона не хоче бути однією з тих підстаркуватих жінок, що думають лише про своє болюче минуле. Іноді Юта дивиться в очі своїм старшим колегам і подумки ставить собі питання, що вони робили, коли вимикали електрику, коли не було свічок, коли дощ скрапував зі стелі. Що вони бачили. Лише зрідка вона так послабляє пута, що дозволяє собі думати про Вернера. Спогади про її брата в багатьох сенсах стали забороненими. Учителька математики в школі імені Гельмгольца 1974 року не розказує про брата, який вчився в націонал-політичному навчальному закладі в Шульпфорті.
— Отже, на Сході? — питає Альберт.
— Я вчився з ним у школі, а тоді служив. Ми бували в Росії. Також у Польщі, Україні, Австрії. А тоді у Франції, — відповідає Фолькгаймер.
Макс хрустить нарізаним яблуком.
— Який у вас зріст? — цікавиться він.
— Максе, — зупиняє Юта.
Фолькгаймер усміхається.
— Він був дуже розумний, так? — питає Альберт. — Ютин брат.
— Дуже, — підтверджує Фолькгаймер.
Альберт пропонує добавку, сіль, знову пропонує херес. Альберт молодший за Юту, тож під час війни він бігав посильним між двома протибомбовими сховищами в Гамбурзі. У 1945 йому було дев’ять — ще дитина.
— Востаннє я його бачив, — продовжує Фолькгаймер, — у місті на північному узбережжі Франції, що називається Сен-Мало.
Із глибини Ютиних спогадів виринає речення: «Сьогодні мені хочеться написати тобі про море».
— Ми пробули там місяць. Можливо, він навіть закохався.
Юта випрямляється на стільці. Ці слова не можуть бути про Вернера. Місто на північному узбережжі Франції? Закохався? На цій кухні не зціляться її рани. Не кожне горе можна втишити.
Фолькгаймер підводиться з-за
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все те незриме світло», після закриття браузера.