Читати книгу - "Сліпий годинникар"

на покращення людства. Джордж Бернард Шоу присвятив пристрасному захисту ідеї спадковості набутих характеристик одну зі своїх довжелезних передмов (у книжці «Назад до Мафусаїла»). Його аргументи базувалися не на знаннях з біології, яких, як він охоче визнав би, він не мав зовсім. Вони базувались на емоційній відразі до висновків дарвінізму, цього «непередбачуваного збігу обставин»:

…це здається простим, бо спершу ви не усвідомлюєте всього, що він передбачає. Але коли для вас прояснюється все його значення, в грудях розливається лунка порожнеча. Адже там прихований відразливий фаталізм, жахливе й огидне приниження краси та розуму, сили й волі, честі й прагнень.

Іншим видатним майстром слова, який не міг змиритися з тим, що він вважав висновками дарвінізму, був Артур Кестлер. Як сардонічно, але точно висловився Стівен Ґулд, упродовж усіх своїх останніх шести книжок Кестлер проводив «кампанію проти свого власного неправильного розуміння дарвінізму». Він шукав прихистку в альтернативі, у якій я ніколи не міг до пуття розібратися, але яку можна інтерпретувати як своєрідну розпливчасту версію ламаркізму.

Кестлер і Шоу були індивідуалістами, що думали лише про себе. Їхні ексцентричні погляди на еволюцію, мабуть, не були дуже впливовими (хоч я все ж пригадую, на свій сором, що моє власне сприйняття дарвінізму в підлітковому віці щонайменше рік стримувалося захопливою риторикою Шоу в книжці «Назад до Мафусаїла»). Часом же емоційна привабливість ламаркізму та супутня їй емоційна ворожість до дарвінізму мали згубніший вплив, особливо коли наукова думка підмінювалась потужною ідеологією. Згадаймо лиш Т. Д. Лисенка — такого собі другорядного селекціонера сільськогосподарських рослин без жодних талантів, окрім як у сфері політики. У більшості цивілізованих країн його антименделівський фанатизм і пристрасну, догматичну віру в спадковість набутих характеристик просто проігнорували б та й по всьому. На жаль, йому судилося жити в країні, де ідеологія ставилася вище за наукову істину. 1940 року його призначили директором Інституту генетики Радянського Союзу, і він став надзвичайно впливовим. Його безграмотні погляди на генетику стали єдиними, дозволеними для викладання в радянських школах, на ціле покоління. Радянському сільському господарству було завдано величезної шкоди. Багато видатних радянських генетиків зазнали утисків, заслань і ув’язнень. Наприклад, М. І. Вавилов, генетик зі світовим ім’ям, помер від недоїдання в тюремній камері без вікон після тривалого судового процесу за безглуздими сфабрикованими звинуваченнями на кшталт «шпигунства на користь британської розвідки».

Звісно, довести, що набуті характеристики ніколи не успадковуються, неможливо. Але з тієї ж самої причини неможливо довести, що не існує фей. Наразі можна говорити лише про те, що жоден із випадків, коли люди їх бачили, так і не був підтверджений, а нібито зроблені їхні фотографії є очевидними підробками. Те саме справедливо й для сумнівних відбитків людських ніг у скельних породах Техасу, де було знайдено рештки динозаврів. Будь-яке моє категоричне твердження, що фей не існує, є вразливим до можливості, що одного дня я раптом побачу в кінці свого саду маленьку істоту з прозорими крильцями. Ситуація з теорією про спадковість набутих характеристик аналогічна. Майже всі спроби продемонструвати цей ефект просто провалились. З тих же, що начебто вдалися, деякі виявились фейками — наприклад, відома історія з уведенням туші під шкіру жаби-повитухи, викладена Артуром Кестлером у його однойменній книжці. Решту не змогли відтворити інші дослідники. Тим не менше так само, як одного дня хтось може побачити фею в кінці саду, будучи абсолютно тверезим і маючи при собі камеру, одного дня хтось може довести, що набуті характеристики можна успадкувати.

Щоправда, можна додати ще дещо. Деякі речі, яких ніхто достеменно не бачив, усе ж є доволі правдоподібними, бо не ставлять під сумнів усе інше, що нам відомо. Я не бачив жодних вагомих доказів теорії, що сьогодні в шотландському озері Лох-Несс живуть плезіозаври, але мій світогляд не розлетівся б на друзки, якби такі були знайдені. Я був би просто здивований (і втішений), бо за останні 60 мільйонів років не відомо жодних скам’янілостей плезіозавра, а це, схоже, чималий час, аби невеличка реліктова популяція могла вижити. Проте жодні великі наукові принципи тут на карту не поставлені. Це було би сприйнято просто як факт. З іншого боку, наука вже виробила непогане розуміння того, як влаштовано Всесвіт, яке добре працює для величезної низки явищ, і певні голослівні твердження були б несумісними чи принаймні дуже важко узгоджувалися б із цим розумінням. Наприклад, це справедливо для голослівного твердження, що базується на фіктивних біблійних даних, яке іноді можна почути, — буцімто Всесвіт був створений лише приблизно 6 тисяч років тому. Така теорія є не просто неперевіреною. Вона несумісна не лише з загальноприйнятими даними біології та геології, а і з фізичною теорією радіоактивності та космологією (якби не існувало нічого, старшого за 6 тисяч років, неможливо було б побачити небесні тіла на відстані понад 6 тисяч світлових років; неможливо було би помітити ані Чумацький Шлях, ані жодну зі 100 тисяч мільйонів інших галактик, існування яких визнає сучасна космологія).

В історії науки були часи, коли всі загальноприйняті уявлення на законних підставах переверталися з ніг на голову через один-єдиний незручний факт. Стверджувати, що такі перевороти більше ніколи не повторяться, було б великою самовпевненістю. Але ми цілком природно і справедливо потребуємо вищих стандартів перевірки, перш ніж приймемо факт, який переверне догори дриґом добре розроблену й успішну наукову доктрину, ніж перед прийняттям факту, навіть дивного, що легко узгоджується з сучасною наукою. Для плезіозавра в озері Лох-Несс я спокійно прийняв би як доказ побачене на власні очі. Якби ж я побачив людину, що левітує без жодної сторонньої допомоги, то, перш ніж відкидати всі закони фізики, запідозрив би, що став жертвою галюцинації чи якогось хитрого трюку. Існує континуум теорій: від тих, що, мабуть, не є правдою, але легко могли б бути, до тих, що могли б виявитися правдою лише ціною перевороту великих доктрин успішної традиційної науки.

То яке ж місце посідає в цьому континуумі ламаркізм? Зазвичай його уявляють значно ближчим до того краю, де теорії «не є правдою, але легко могли би бути». Я ж маю намір довести, що ламаркізм, а точніше, спадковість набутих характеристик, хоча й не належить до того ж класу, що й левітація силою молитви, ближчий до «левітації», ніж до «лохнесського чудовиська». Спадковість набутих характеристик не належить до тих речей, що легко мог­ли б бути правдою, але, мабуть, не є. Я доведу, що вона могла б виявитися правдою лише за умови перевороту одного з найзаповітніших і найуспішніших принципів ембріології. Ламаркізм, таким чином, слід піддавати більшому рівню скептицизму, ніж звичайне «лохнесське чудовисько». То що ж це за широко прийнятий і успішний ембріологічний принцип, який доведеться перевернути, перш ніж можна буде прийняти ламаркізм? Тут знадобиться невеличке пояснення. Воно буде схоже на відступ, але його доречність незабаром стане зрозумілою. І пам’я­тайте: ми ще й не бралися до аргументу, що ламаркізм, навіть якби він був правдою, все одно не здатен пояснити еволюцію адаптивної складності.

Отже, шлях наших міркувань веде в царину ембріології. Там традиційно існує глибоке розмежування між двома різними позиціями щодо способу перетворення однієї-єдиної клітини на дорослу істоту. Офіційні назви цих позицій — преформізм і епігенез, але в їхніх сучасних формах я називатиму їх теорією креслення