Читати книгу - "Хто боїться смерті"

class="p1">— Він народився в місті Дурфа, що в Семиріччі. Його матір’ю була жінка на ім’я Бісі. Вона була нуру, але народилася з дада — уявляєте? Нечувано! Волосся в неї було таке довге, що ще до її вісімнадцятиріччя почало волочитися по землі. Вона мала творчу натуру і тому любила прикрашати свої дредлоки скляними намистинками. Вона була висока, як жирафа, і галаслива, як лев. Вона постійно кричала про те, що з жінками погано поводяться.

Жінки у Дурфі тепер здобувають освіту саме завдяки Бісі. Вона заснувала школу, до якої всі хочуть потрапити. Коли спалахнули бунти океке, вона потай допомогла багатьом океке втекти. Вона була однією з дуже небагатьох людей, які відкидали Велику Книгу. Вона не осоромила своїх дредлоків. Люди, які від народження мають дада, зазвичай вільнодумці.

Хто був батьком дитини, не знає ніхто, бо ніхто ніколи не бачив Бісі з якимось чоловіком. Ходять чутки, ніби вона мала дуже багато коханців, але ходять чутки й про те, що вона їх не мала. Хай там як, одного дня в неї почав рости живіт. Даїб народився звичайного дня. Тоді не було великої бурі, не спалахувала блискавка і в небі не палали кукурудзяні качани. Я знаю все це, тому що він був і завжди буде моїм учнем.

Я підскочила так, ніби мене кÓпнули у хребет. Поряд голосно вилаявся Мвіта.

— Бісі привела його до мене, коли йому було десять. Я підозрюю, що вона змогла звернутися до мене, бо від народження мала здібність до вистежування. Я її про це ніколи не питав. Також підозрюю, що, народивши його, вона, напевно, серйозно думала про стан Королівства Семи Рік. Він, мабуть, викликав у неї огиду. І вона всім серцем забажала, щоб її син щось змінив. Попросила, щоб він став чаклуном.

Хай там як, вона розповіла мені, що бачила, як він обернувся на орла, що кози ходять за ним і слухаються його. Такі-от дрібнички. Між мною й Даїбом негайно виник зв’язок. Я зрозумів, що він буде моїм учнем, щойно його побачив. Двадцять років він був моєю дитиною, моїм сином. Я не буду вдаватися в подробиці. Просто знайте: все було так, як треба, а потім зійшло на пси. Тож ви, напевно, вже зрозуміли. Твій батько, Мвітин Майстер і мій учень, — проказав Сола, а тоді заспівав: — Трійка — магічне число. Так-так. Це магічне число.

Він задоволено всміхнувся:

— Я добре знав Даїбову матір. Вона мала чудові стегна й пустотливу усмішку.

Уявивши собі, як він спить із моєю бабусею, я здригнулася. Вкотре замислилася про те, скільки в Солі людського.

— То що я маю зробити, оґо Соло? — запитала я.

— Переписати Велику Книгу, — сказав він. — Хіба ти не знаєш?

— Але як, оґо Соло? Це ж узагалі якась маячня! І ви ж кажете, що у нас є лише два тижні? Неможливо переписати книгу, вже написану й відому тисячам людей. І до такої поведінки людей підштовхує навіть не ця книга.

— Ти впевнена? — холодно запитав Сола. — Ти її читала?

— Звісно, що читала, оґо, — відповіла я.

— То ти осягнула образи світла та пітьми? Краси та потворності? Чистоти та бруду? Добра і зла? Ночі та дня? Океке і нуру? Розумієш?

Я кивнула, але подумала, що мені треба зазирнути у книгу знову, щоб дійти глибших висновків. Можливо, мені вдасться знайти те, без чого я не зборю свого батька.

— Ні, — сказав він. — Облиш зараз книгу. Ти знаєш, що маєш зробити. Ти ще просто про це не замислилася. Саме тому йому вдалося так тебе принизити. Втім, тобі варто швидко з цим розібратися. Моя єдина порада така: Мвіто, не давай їй займатись алу. Так її знову віднесе просто до Даїба. Тепер він хутко її вб’є. Раніше він не робив цього лише тому, що хотів, щоб вона страждала. Те, що станеться між нею й Даїбом, мусить статись у свій час. Не під час алу.

— Але як мені її зупиняти? — спитав Мвіта. — Вона ж просто йде — і все.

— Вона належить тобі — ти над цим і думай, — відповів Сола.

Тінґ штурхнула мене ліктем, щоб я не роззявляла рота.

Сола стиснув губи.

— Тепер, жінко, ти подолала важливий бар’єр. Тебе відкрито. Нашим можливостям багато хто заздрить, але, якби люди знали, якою ціною стають такими, як ми, мало хто хотів би долучитися до наших лав. — Він поглянув на Мвіту. — Мало хто. — Він поглянув на Тінґ. — Ця жінка навчається вже майже тридцять років. Ти ж, Оньєсонву, ще не протрималася й десятиліття. Ти геть недосвідчена, проте перед тобою стоїть це завдання. Стережися свого невігластва.

Тінґ рано знайшла свій центр. Він — у письменах-джуджу. Ти, як я підозрюю, зосередишся на своєму боці ешу, перетвореннях і мандрах. Але тобі бракує самоконтролю. З цим тобі не може зарадити ніхто. — Він клацнув пальцями й неначе зашепотів до когось, а тоді промовив: — Цю балачку закінчено. — Він широко всміхнувся. — Я не голодний, але бажаю скуштувати страв ва, Ссайку. А де літні жінки твого поселення? Веди їх сюди, веди!

Він голосно розреготався, і Ссайку теж. Здавалося, навіть Мвіта розвеселився.

— Оньєсонву, Тінґ, ідіть до намету вождині Сесси та принесіть нам їжу, яку вона приготувала, — наказав Ссайку. — І скажіть тим, хто там чекає, що їх дуже просять прийти сюди.

Ми з Тінґ поспіхом вийшли з намету. Мені було все одно, як сильно моєму тілу не хотілося швидко рухатися: я зробила б що завгодно, щоб вибратися звідти. Опинившись надворі, ми пішли повільно: я намагалася приховати свою легку кульгавість.

— Гадаю, вони хочуть поговорити із Мвітою наодинці, — сказала Тінґ.

— Еге ж, — погодилася я.

— Знаю, — продовжила Тінґ. — Вони старі, і в них та ж проблема. Але ситуація змінюється.

Я загарчала.

— Коли я вперше прийшла до Соли, він посміявся з мене… а потім кинув свої кістки й пережив найбільший шок свого життя, — сказала Тінґ. — Потім Солі довелося переконувати щодо мене Ссайку.

— Як ти… знайшла Солу?

— Прокинулась одного дня, зрозуміла, чого я хочу і де його знайти, і знайшла. Мені було всього вісім. — Вона знизала плечима. — Коли я ввійшла до його намету, у нього був неймовірний вираз обличчя. Наче