Читати книгу - "Шлюбний договір"

Що вони зробили з Еліс?

Ми проїжджаємо у ворота, охоронець у сірій уніформі заглядає в машину. Я зіщулююся, чуючи, як відчиняються другі ворота, а потім зачиняються за нами. Ми об’їжджаємо льотне поле. У небі чути гул літака – «Сессна» заходить на посадку і приземляється перед нами.

Ми зупиняємося. З літака виводять чоловіка. Те, як він стоїть, невпевненість у його позі говорять про те, що він тут уперше. Охоронці заводять його в критий прохід, що веде до сірої бетонної будівлі.

Дверцята з мого боку відчиняються. Я понуро виходжу з машини, долонею прикриваючи очі від сонця. Водій підводить мене до переднього пасажирського сидіння гольф-кара, засовує руку собі в кишеню, і я внутрішньо стискаюся, але він витягує звідти тільки дорогі сонячні окуляри і простягає їх мені. Оправа прекрасно підходить мені за розміром.

На місці водія в гольф-карі сидить рудоволосий і до безглуздого довготелесий чоловік. Його обличчя, від природи бліде, обпалено пустельним сонцем. Він кидає на мене нервовий погляд і відвертається. Вівіан сідає за нами, зустрічаючи мій обурений погляд спокійною усмішкою.

– Де Еліс?

Ні водій, ні Вівіан не говорять ані слова. Фернлі нібито негласно вимагає від усіх мовчазної поведінки, як у церкві, кабінеті директора або десь іще.

Ми об’їжджаємо будівлю в’язниці і звертаємо на вузьку доріжку, що веде в якийсь тунель. У ньому сиро і холодно. Водій так жене, що доводиться триматися за поручень попереду. Незабаром ми під’їжджаємо до якихось складів, де на нас чекає добре одягнений чоловік зі сріблясто-сивим волоссям.

– Друже…– Він простягає мені руку.

Я дивлюся йому в очі, проте руку у відповідь не подаю. Та ну їх із цією безжальною грою, у якій дружні рукостискання і сердечні вітання покликані приховати невимовний страх.

Удвох ми йдемо вздовж складів і підходимо до зачинених дверей. Вівіан кудись пішла, довготелесий іде за нами трохи на відстані.

За дверима коридор, потім сходи, потім наступний коридор, яким ми потрапляємо до пральні, повітря тут наповнене вологою парою. Робочі припиняють роботу і проводжають нас поглядами. Ще сходи, коридори, двері, все з хитромудрими кодами на панелях. Кожного разу, коли ми входимо в наступний коридор лабіринту, двері за нами зачиняються.

Коридори порожні, кругом тиша, чути тільки гуркіт дверей та глухі звуки наших кроків. Чоловік мовчить. Напевно, я зміцнив своє становище тим, що не потиснув йому руку. Хоча коли я не відповів на привітання, він начебто навіть трохи засмутився.

Ми проходимо гучну бойлерну кімнату, якісь комори і піднімаємося на четвертий поверх. Піт застилає мені очі. Ми йдемо неймовірно довго. Мені не вистачає повітря, я задихаюся. Я пам’ятаю, як ішов за Гордоном у свій перший день у Фернлі. Тоді я ще не знав, куди мене ведуть, але відразу зрозумів, що втеча неможлива.

Нарешті, пройшовши ще через кілька дверей і тамбур з металодетектором, ми потрапляємо до найдовшого коридора, який я коли-небудь бачив. Бетонна підлога змінюється килимовим покриттям, у численні вікна б’є таке сліпуче світло, що доводиться прикрити очі рукою. Ззаду, як і раніше, чутні тихі кроки довготелесого у величезних черевиках. У кінці коридора видно дверний отвір.

Коридор такий довгий, а сонце таке сліпуче, що спочатку мені здається, ніби одягнена у щось червоне фігура в дверному отворі мені привиділася. Але ні, там дійсно стоїть жінка. Ми йдемо до неї. Серце шалено калатає в грудях. Жінка охоплює себе руками, немов змерзла, і від цього знайомого жесту я на мить завмираю, не вірячи власним очам.

Відстань між нами скорочується, і я розумію, що мені не здалося і це дійсно та, про кого я думаю.

97

Вона стоїть нерухомо посеред кімнати. На ній червона вечірня сукня з оголеними плечима. Волосся укладене набік і зібране у складний вузол. Увесь її вигляд вишукано-елегантний: умілий макіяж, бездоганний червоний манікюр, з прикрас – нитка перлів, якої я ніколи раніше не бачив, і маленькі сяючі сережки. Я підходжу ближче, але вона лише дивиться на мене, не кажучи ні слова.

– Гадаю, ви хотіли би залишитися наодинці, – говорить мій провідник.

Виразно подивившись мені в очі, він виходить із кімнати і зачиняє за собою двері. Напевно, ми в готельному крилі. У кімнаті велике ліжко, вишуканий столик, із вікна видно пустелю.

Я відкриваю рот, однак слова не йдуть. Еліс стоїть поруч зі мною, така красива, а я не можу вимовити ані слова від щастя і полегшення. Як давно вона чекає тут?

Мене переповнюють почуття. Я притягую Еліс до себе. Вона притискається до мене всім тілом, кладе голову мені на плече. Потім глибоко зітхає, теж від полегшення. Я стискаю Еліс в обіймах, відчуваючи її тепло. Обіймати її дуже приємно, і все ж факт залишається фактом – Еліс якась не така. Може, через зачіску, макіяж або сукню, не знаю. Я злегка відсторонююся. Вона чудова, але якась інша. Так, це моя Еліс – одягнена для якоїсь ролі в п’єсі, якої я ніколи не бачив.

– Я їздив до Ірландії, – кажу я. – Шукав Орлу.

– І нарешті повернувся.

Слухаючи її голос, я розумію, що я у Фернлі не для покарання. Це – кінець. Орла не збрехала.

– Можемо спробувати втекти, – кажу я.

– У цих туфлях? – сумно посміхається Еліс.

Вона цілує мене, довго і ніжно, і я на мить забуваю, де ми.

Потім поряд лунають голоси. Я в паніці оглядаюся, шукаючи лампи і вимикачі, намагаюся почути, як працюють мікрофони. Дивлюся на смужку світла під дверима, чекаючи, що її ось-ось перетнуть тіні. Підходжу до вікна, намагаюся розгледіти, що там – за парканом, повитим плющем. Але бачу тільки величезну пустелю, пісок і сухі кущі. Над нереальним, інопланетним пейзажем нависає помаранчевий диск сонця. На хвилину я завмираю і дивлюся у вікно як заворожений.

Коли я обертаюся, Еліс стоїть переді мною гола, яскраво-червона сукня лежить біля її ніг. З вікна ллється сонячне світло, я ошелешено дивлюся на дружину. Вона бліда і худенька, на ребрах у неї щось темніє – чи то синець, чи то просто тінь.

Я підходжу до неї. Вона простягає до мене руки, розстібає сорочку, пряжку ременя, пробігає пальцями по грудях. Я торкаюся її обличчя, грудей. Шкіра під моїми долонями така тепла. Я так сумував за нею.