Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

що може вибухнути скандал. Але у тих нечастих випадках, коли вдавалося вмовити Лілу на недільну прогулянку, вона щоразу вдавала, ніби їх не існує. Солари поводилися так само й мене теж не помічали, бо я була разом з Лілою. Та Ельза одного разу не захотіла підкорятися цьому неписаному правилу і з видом поважної синьйорини привіталася до дітей Мікеле і Джильйоли, які збентежено їй відповіли. Усім нам довелося зупинитися на кілька хвилин. Обидва Солари вдали, що їм треба негайно щось між собою обговорити, я розмовляла з Джильйолою, дівчатка – з дітьми, Імма уважно придивлялася до свого двоюрідного брата Сильвіо, якого ми бачили дедалі рідше. Ніхто й словом не обізвався до Ліли, і вона теж мовчала. Лише Мікеле, закінчивши базікати з братом, у своїй звичній іронічній манері звернувся до мене, навіть не поглянувши у бік Ліли. Сказав:

– Зараз, Лену, заскочимо до бібліотеки, а потім підемо обідати. Зайдеш із нами?

– Ні, дякую, – відповіла я, – ми поспішаємо. А от наступного разу – залюбки.

– От і добре. Розкажеш дітям, що треба читати, а що – ні. Ти для нас усіх – приклад, ти і твої діти. Коли бачимо, як ви гуляєте районом, завжди кажемо: Ленучча колись була такою, як ми, а погляньте, яка вона тепер! І не гне кирпу, живе тут, серед нас, як ми, незважаючи на славу! Авжеж, правду кажуть: ученому світ, а невченому тьма… Сьогодні всі ходять до школи, усі сидять над книжками, значить, скоро буде стільки світла – хоч би не засліпнути! А якщо не читати і не вчитися, як то сталося з Лілою, як то сталося з усіма нами, то так і залишишся дурним і злим. А зло – це погано. Чи не так, Лену?

Він ухопив мене за зап’ястя, його очі недобре блищали. Повторив, кепкуючи, ще раз: «Чи не так?» Я кивнула і водночас різко висмикнула руку так, що в його долоні залишився браслетик моєї матері.

– Ой! – вигукнув він і цього разу зиркнув на Лілу, але та відвела погляд.

Тоді він додав із вдаваним жалем:

– Вибач, я віддам його в ремонт.

– Нічого не треба.

– Ще й як треба, і слухати нічого не хочу! Це мій обов’язок. Поверну – буде як новий. Марче, заскочиш до ювеліра?

Марчелло кивнув.

Тим часом повз нас, понурившись, проходили люди, уже була обідня година. Коли нам нарешті вдалося здихатися двох братів, Ліла сказала мені:

– Ти так і не навчилася захищатися! Свій браслет ти більше не побачиш.

11

Я вирішила, що в неї скоро розпочнеться чергова криза. Вона здавалася мені знесиленою, занепокоєною, ніби чекала, що от-от станеться щось жахливе, невиправне, що розколе навпіл наш будинок, квартиру, її саму. Кілька днів я про неї нічого не чула, бо злягла з грипом. У Деде теж був кашель і жар, і я була впевнена, що згодом вірус перейде і на Ельзу з Іммою. До того ж мені треба було терміново здати статтю в журнал, де увесь номер присвятили жіночим питанням, а я не мала ані сил, ані бажання щось писати.

Надворі піднявся сильний вітрюган, від якого дрижали шиби у вікнах, а крізь щілини тягнуло холодом. У п’ятницю зайшов Енцо і повідомив, що йому треба поїхати до Авелліно, бо його старенька тітка нездужає. Ріно в суботу й неділю мав бути у Стефано, бо той попросив його допомогти розібрати меблі в ковбасній крамниці, щоб перевезти їх на склад для продажу. Тож Ліла залишалася сама, і Енцо попросив побути з нею, бо, за його словами, у неї не все гаразд із нервами. Я й сама почувалася знесиленою. Ледве мені вдавалося зосередитися на статті, як мене кликала Деде, чогось хотілося Іммі, репетувала Ельза, і я збивалася з думки. Коли прийшла Пінучча, щоб допомогти по господарству, я попросила наготувати їжі на суботу й неділю з запасом, а сама зачинилася в спальні, де стояв робочий стіл.

Наступного дня, оскільки Ліли не було чутно, я спустилася до неї, щоб запросити до нас на обід. Вона відчинила скуйовджена, у капцях, у старому темно-зеленому халаті поверх піжами. Я аж рота роззявила від несподіванки: попри неохайний вигляд, очі й губи в неї були густо нафарбовані. У квартирі панував страшний безлад, чимось смерділо. Вона сказала: «Якщо вітер і надалі так дутиме, то скоро весь район злетить у небо». Усього лише гіпербола, але я стурбувалася: вона сказала це так, ніби була переконана, що район справді може відірватися від землі і розвіятися піщинками десь біля Червоних мостів. Збагнувши, що її тон мене стривожив, вимушено усміхнулася й пробурмотіла: «Я пожартувала!» Я кивнула, назвала їй усі смаколики, які були в нас на обід. Спершу вона якось дуже зраділа, але вже за мить її настрій різко змінився, і вона заявила: «Принеси мені сюди поїсти, я не хочу йти до тебе. Твої діти мене дратують».

Я принесла їй обід і вечерю. На сходах було дуже холодно, я недобре почувалася, а тому не мала анінайменшого бажання швендяти туди-сюди лише для того, щоб мені кинули кілька образливих слів. Але цього разу вона була якось по-особливому привітною, попросила: «Зачекай, побудь зі мною!» Потягла мене до ванної, взялася ретельно зачісуватися і тим часом говорила про моїх доньок з любов’ю, захопленням, ніби намагаючись переконати мене, що сказане раніше було невдалим жартом.

– Спершу, – казала вона, не відриваючи погляду від власного відображення в дзеркалі й розділяючи волосся посередині та заплітаючи дві коси, – Деде була схожою на тебе, а тепер дедалі більше нагадує батька. А от Ельза – навпаки: спершу була копією батька, а зараз у неї більше твоїх рис. Усе навколо змінюється. Бажання й фантазії сильніші за кров.

– Не розумію.

– Пам’ятаєш, я думала, що Дженнаро – від Ніно?

– Так.

– Мені так здавалося, бо хлопчик був дуже схожий на нього, просто копія!

– Ти хочеш сказати, що коли чогось дуже хочеш, то здається, що воно здійснилося?

– Ні, я хочу сказати, що кілька років Дженнаро справді був сином Ніно.

– Ти перебільшуєш.

Вона на мить уважно поглянула на мене, її очі хитро блищали, зробила кілька кроків по ванній, накульгуючи. Урешті неприродно реготнула:

– І так тобі здається, що я перебільшую?

Я з роздратуванням збагнула, що вона намагається копіювати мою ходу.

– Не насміхайся, у мене болить стегновий суглоб.

– Нічого в тебе не болить, Лену. Ти придумала все, переконала себе, що мусиш кульгати, щоб від твоєї матері залишилася пам’ять. І тепер ти справді накульгуєш. Я за тобою спостерігаю, тобі навіть личить. Солари забрали у тебе браслет, і ти нічого не сказала, не засмутилася, не розгнівалася. Спершу я подумала, що ти не здатна протестувати, але тепер второпала, що