Читати книгу - "Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко"

Допоки Рамир звикав до яскравого пообіднього світла та оглядав краєвид, позаду почувся знайомий шурхіт. Озирнувшись, він побачив, що плівка, яка гостинно пропустила його сюди, знову ціла і геть почорніла. Для годиться спробував роздерти її гострим каменем, який досі тримав у руці — не вийшло. Тоді він вмостився на приємно теплому після прохолоди підземелля валуні, мружачись на якесь дивне, із фіолетовим полиском сонце. Самі собою спали на думку іронічні міркування про те, що до туристичних принад Бундстану навряд чи належать непроникні плівки-завіси, які, до того ж, здатні виникати нізвідки, чи тим паче раптові зміни місця перебування сонця на небі, що вже мало б зайти за небокрай, проте припікало, немов у цій місцині була лише п'ята година. Вочевидь, він опинився зовсім не у Бундстані.

Рамир вирішив спокійно дочекатися вітрильника. Тікати однаково було нікуди — берег, засипаний валунами, підковою обіймав озеро, то ж куди б він не спробував сховатися, екіпаж обов'язково побачив би, куди саме.

— І ти до нас, Рамире? — зненацька пролунав за спиною молодечий голос.

Рамир з несподіванки випустив камінь та обернувся. На березі стояв парубок у шитій червоним і чорним вишиванці, майже блондин, з очима кольору аметисту. Він помацав рукою плівку, переконуючись у її міцності.

— Можна подумати, що я сюди навмисне шукав шляху! — Рамир вдав, що геть не здивований тим, що незнайомець знає його ім'я. — Ти звідки узявся так зненацька?

— Телепортувався. Я звуся Михайлом, — сказав блондин. А твоє ім'я мені належить знати, бо служба у мене така...

— Тьху ти, Ратх би тебе забрав! То ти з контррозвідки наших дуумвірів? А у човні, мабуть, оперативна група, — Рамир швидко вхопив впущений гострий камінь і зробив крок убік — не збирався без опору здаватися лютому ворогу.

— У анклаві часу-простору тікати нікуди, — усміхнувся якоюсь геть не контррозвідувальною посмішкою Михайло. — А човен порожній. Він дистанційно керований. Я його для тебе навмисне привів, бо телепортуватися ти ще нездатен. Втім, човен, схоже, не зовсім порожній, — додав він у відповідь на голосне гавкання, яке раптом залунало над водою. — Це Гавер. Він любить на самоті у човні покататися.

— Так! Припустимо, що ти не агент дуумвірів. То хто ж ти тоді? — Рамир знову сів на валун, даючи зрозуміти, що чекає на розлогу відповідь. — І що у цих горах діється? Люди зникають, а якісь дивні штуковини виникають. Розповідай!

— Так! — передражнив його Михайло. — Тепер слухай сюди. Усього одразу ти збагнути не зможеш, тому ми зараз підемо вітрильником до замку...

— Та немає в мене часу тут розгулювати. Мене друзі чекають...

— Рамире, кажу ж тобі, що ти у просторово-часовому анклаві.

— Михайле, я загалом студент політехнічного... був, тож трохи щось чув про просторово-часовий континуум. Але що у ньому бувають анклави, такого нам на лекціях з філософії не розповідали...

— Я знаю, Рамире, хто ти.

— До речі, звідки знаєш?! — далі напосідався борець-політехнік.

— Розповім у замку. За друзів не хвилюйся...

— Вони за мене хвилюватимуться!

— Ти будеш відсутній якихось кілька годин, — бузкові очі незнайомця у вишиванці продовжували випромінювати спокій і терпіння.

Їх розмову перервав Гавер. Він вистрибнув з човна, який саме пристав до берега, і заходився весело стрибати довкола Михайла. Вгамувати його було годі, аж поки парубки не сіли у човен. Там пес ліг на носовій лаві, а вони вмостилися на кормі. Вітрило, подібне до скляної пластини, розгорнулося, ловлячи промені сонця, і човен рушив до хмарини помаранчевого туману, що курився над віддаленим берегом озера.

У ванній кімнаті Кинав вкотре подивувався комфорту і продуманості сільського побуту. Аж позаздрив мешканцям Старомлину, коли пригадав, як доводилося митися, надто узимку, його односельцям у Кунстаді. Перш, ніж стати під теплі струмені душу, він переглянув вміст наплічника. Виявилося, що його документи сильно постраждали від води, гроші у щільній пачці лише намокли, і то не всі, а перлини у полотняному мішечку взагалі не пошкодилися. Він ретельно перепакував бузкові перли — ці коштовності, за попереднім планом, який вони утрьох склали на терасі старої садиби Кунстадів, мали відіграти головну роль у тому, щоб зустрітися із Нодом та Рамиром. Парубок зітхнув, згадавши, що план стосувався і Юса.

Коли він вже витирався, з-за дверей до нього гукнула немолода, судячи з голосу, жінка — сказала, що сухий одяг для нього вона повісила поруч на стільці. Сорочка і штани, не нові, але цілком пристойні, виявилися йому лише трохи завеликі.

Війт і офіцери чекали на нього у кабінеті. Кинав подав свою мокру посвідку студента старшому за віком військовому, але той відразу передав її війтові.

— У нас заведено, що голова громади на своїй території має пріоритетне право на ознайомлення з документами, що посвідчують особу, яка на цій території перебуває, — пояснив молодший офіцер у відповідь на запитальний погляд Кинава.

— Це такий закон? — перепитав той уголос.

— Радше традиція, — пояснив війт, який, начепивши круглі окуляри, намагався розібрати розмитий текст посвідки. — Ну, я бачу, що ти, Кинаве, студент...

— З політехнічного, — сказав він.

— Гаразд, ось зобов'язання втікача, — війт вказав йому на вже знайомий аркуш із коротким текстом, що лежав з краю столу.

З тексту було зрозуміло, що той, хто підпише документ, зобов'язується дотримуватися законів Конфедерації, не зловживати довірою її громадян, а також присягається, що не є агентом спецслужб жодної країни. Окремий абзац повідомляв, що для отримання постійного виду на проживання він не пізніше, ніж за півроку з дати підписання зобов'язання, має скласти іспит на знання законів, звичаїв та історії Конфедерації.

— А що означає «не зловживати довірою громадян»? — запитав Кинав, ставлячи короткий розчерк підпису.

— Мали місце випадки, — заговорив мовчазний холодноокий офіцер, — коли прибульці, використовуючи наші традиції гостинності та доброзичливості, вдавалися до шахрайства або й крадіжок. Дурили голови марновірам усілякими містичними вченнями...

— Знову Ви за своє, — пробурчав війт.

— Це він про секту, — пояснив старший офіцер.

— Яку секту? — запитав Кинав просто з чемності, бо його увага вже була прикута до паруючої тарелі соковитого вареного м'яса. Її поставила літня жінка — тітка старости, як з'ясувалося.

— Років із триста тому до