Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

Я знаю, що за один рядок вільної мови "Вісника" - там, на царському фронті, та й поза фронтом, розстріляють, розторощать, знищать, ні на мить не вагаючись.

І п'ю це рідне, вільне слово, видруковане такими милими відтепер, так званими "латинськими" черенками, на корпус, на білому-білому папері, що відливає синюватим відтінком, - я п'ю це слово, ковтаючи від рядка до рядка, від коми до коми, і п'янїю...

Тут - програма Союзу, який має провадити національно-культурницьку роботу для усвідомлення мас полонених земляків моїх, що потрапляють і потраплять під час війни в неволю до центральних держав, має полегшувати долю тих земляків, нещадно боротися з царською чорносотенною Росією, де тільки можна - заявляти ім'ям українського народу, що він жив, живе й буде жити, всупереч лихій волі царської Росії - поневолювачки українського народу.

На перші часи я більше нічого в тій програмі не добираю, а цього для мене досить.

Тут - щотижневі відомості про становище на фронтах, і тут я вже дещо добираю: занадто пахне переможними реляціями штабу царської дієвої армії - тільки з другого боку: тут, бачите, скрізь перемагають армії центральних держав, тут із таким самим презирством пишеться про французів, англійців, росіян, як у російських повідомленнях писалося про німців, австріяків, турків.

Це вже - порядний холодний душ на мою розпалену гарячою любов'ю до вільного, рідного слова голосу.

Хочу заспокоїти себе тим, що "з вовками жити - по-вовчому вити", мовляв, це ж тільки в повідомленнях про воєнні дії, диктованих, безперечно, генеральними штабами вільгельмівсько-франце-йозефівських корпусів, а ще ж є в журналі великий літературний розділ, де і душа й серце мусять одпочити, напившися пахучого нектару слова художнього, правдивого й високолюдяного слова моїх войовничих земляків.

П'ю й той нектар, упиваюся, а коли надибую вже серцем поета проказані рядки майже єдиного в журналі (коли не зважати ще на Бабюка, що зрідка проривається дрібними поезійками) поета Юри Шкрумеляка, такі блискучі рядки, як -

- це в прекрасній і жахливій поезії про бій у Карпатах, - серце стискається почуттям глибокого обурення й протесту - знову проти війни, що й кращих представників людства отакими непоправними ура-патріотами робить, проти винуватців війни, що не тільки тіло людське шматують, а й душу народню плюгавлять...

Я знаю прекрасну галицьку пісню з початків імперіялістичної війни, що гуляла по Галичині від хати до хати, з уст до уст, пісню, якій судилося жити в віках:

Я знаю, що в цю пісню автор її вклав усю могутню силу страдницького почуття нещасного галицького трудящого люду, застуканого між двома вогнями лютою світовою бойнею, затиснутого в лещатах подвійного гніту - австрійського цісарсько-королівського ладу й польської економічної та політичної зверхности, трудящого галицького селянина й робітника, що в корчах історичних мук мобілізував найкращий цвіт стрілецтва тридцять тисяч, яких впливові польські генерали попильнували знищити вже в перші місяці війни, затикаючи ними дірки найнебезпечніші, смертельні дірки на фронті...

Я знаю, що автор пісні (це ж він - автор?) - високої культури людина, глибокий і зворушливий поет і видатний учений - Богдан Лепкий.

Я побожно схиляюся перед високої культури людиною, глибоким і зворушливим і т.д. і т.д. поетом Богданом Лепким, але в "Віснику" надибую його, не менш глибоким цісарсько-королівським патріотизмом надхненого, вірша:

"Звір" - це має бути мій брат, мій дядько, батько, я сам із Наддніпрянської України - тільки тому, що нас погнала сліпа, непереможна, дика сила царської воєнщини в ряди проти брата, дядька, батька, проти самого Богдана Лепкого (якщо тільки погнала і його самого) з Галичини...

Я не вірю, зворушливий і т.д. і т.д. поете Лепкий, щоб ви, сидівши в заливаних осінніми дощами й засипуваних зимовими метелицями окопах, тижнями не ївши, місяцями не мінявши білизни, годуючи мільйони вошей, дійшли таких незрівняно-високих художніх образів у своїй творчості!

Ви писали це десь у затишному кабінеті, виливаючи й свого кухля гасу в полум'я світової пожежі, запаленої і вашими й моїми, і моїх і ваших земляків ворогами - імперіялістичними хижаками...

Прокляття ім, прокляття війні, що й душі поетів засмоктує в багно божевільного патріотизму!

З "Вісника", а може з галицьких газет, довідуюся, що гурток депутатів Державної Думи в Росії, невеличкий гурток з Бадаєва, Петровського й інших, наважився голосувати проти війни й потрапив на Сибір; що десь на еміграції живе ще один росіянин, що кричить проти війни (сам-один проти всього світу!), - і це повідомлення подається десь у закутку таким дрібненьким петитом, що хочеться кричати - голосно, пронизливо, через степи, ліси й гори - так, щоб почули складачі в друкарні на Йозефштедтерштрасе в Відні:

- Слухайте, чорнороби рідного друкованого слова! Та ви б же набрали ці повідомлення не петитом, а цицером, тройниковими, квадратовими літерами, золотими аршинними літерами набрали б цей голос благословенних людей, що, не втративши в часи загального