Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

— Ви можете йти! — перебив дівчину Даві. — Чуєте, Камінскі, забирайтеся!

Елтон не рушив з місця. Виявляється, українка теж стоїть на п’єдесталі, бо ніколи ще ніхто так влучно не давав йому прізвиська. І це дістало Елтона, — хробачок відшматував добрий кусень того, що зветься душею.

— Я скоріше схожий на інший образ Шоу, панночко, — ігнорував наказ Даві. — Пригадуєте, такий собі чолов’яга Тренч з «Дому вдівця» перепитував…

— Геть звідси! — закричав Даві.

Він наступав на Елтона і відтісняв до дверей.

— Я сказав, геть!

— А хіба вас не цікавить, що говорив отой чолов’яга Тренч? — сміливо глянув на Даві детектив. І перейшов на арабську:

— А він запитував: невже я такий же негідник, як і ви?

Даві звів брови докупи, на блідих вилицях грали жовна.

— Ми ще поговоримо про англійську драматургію. А зараз — забирайся геть!

Ніколи в житті Камінскі не почувався так, як у цю мить. Різко повернувся на закаблуках і брязнув дверима. О, як він перестарався, догоджаючи Даві! Не звернув уваги на те, що сприйняв нормальних людей за пішаків, совав ними по своїй сцені, за котру платилися величезні гроші. За власною амбітністю та професійною обачністю прогледів великий і значний пріоритет, що зветься совістю. Думав сягнути вершин ремесла, а, виходить, зіштовхнула його українка з постаменту, кинула до витоків першого судового процесу. Там він був палким обвинувачем, тепер, напханий лайном, мусить сам себе захищати перед ВЛАСНОЮ СОВІСТЮ.

Елтон не відводив очей від ілюмінатора. За бортом блакитний колір змінився на жовтий — летіли над пустелею. І, здається, летять так низько, що ось-ось в очі жбурнуть жменю піску. Так відкараскуються від людини, у якої немає совісті…

Літак йшов на посадку.

Літак ішов на посадку, знижувався над поснованою сріблястими стрічками бетонних автотрас місцевістю. Робили великі круги, і Марта десь далеко, майже за променями сонця, од чого пекло у виплаканих очах, вловила жовте, до самого обрію, піщане пасмо. Це була пустеля, хоча її хвилясті намулення швидше нагадували драглисту поверхню океану, тільки іншого кольору.

Не знала, скільки часу летіли. Час без Майкла зупинився, був і — немає. Неймовірним зусиллям намагалася хоч якось тримати себе в руках і не зірватися, бо знала — знову потрапить у земляну домовину безпам’ятства.

Голос від крику охрип, від випитого ковтка якогось пійла нестерпно пекло горло. Марта підтиснула під підборіддя коліна і завмерла.

Думки випереджали одна одну настільки значимі, що вона хапалася за кожну і марно намагалася зануритися у їх зміст. Життя втратило сенс, бо відповіді на жодне питання не знала, не бачила, не почула…

Господи, куди повезла поліція Майкла? Навіщо? (сухе нервове схлипування).

… чи втримаю після цього всього в собі його дитину? (зітхання довге, глибинне).

— Де ми? Куди ти мене везеш? — запитувала Даві, не повертаючись до нього. Пробувала голосом витиснути з себе лихий симптом всеохоплюючого дрожу, за яким (вона уже добре знала) чатувала безодня безпам’ятства.

— В Катар.

— А де твій Катар?

— У Персидській затоці, — не відповідав, а диктував Даві немов учениці, щоб записала у зошит і вивчила напам’ять, де знаходитиметься її клітка.

— Судячи з твоїх дубових манер викрадення жінок, я думала, що Катар знаходиться у непрохідних для нормальної людини джунглях, — байдуже проказала.

Після того поєдинку ерудитів, який влаштувала разом з ірландцем (хто він, цей Камінскі?), перестала емоційно сприймати будь-що. Говорила, не слухаючи відповіді, навіть не повертаючись до Даві. Усі нерви порозвішувала біля себе, витрушувала, висушувала, провітрювала розум, аби стримуватися надалі, бо…

Не доведи, Господи, втратити дитину…

Даві мовчки проковтнув її саркастичне зауваження.

За бортом раптом з’явилися острівці зелених дерев чи кущів з безліччю відтінків. Вони приземлялися на летовищі неподалік величезного білого міста, яке тяглося до обрію. За ним — пустеля, перед ним — океан.

Ель Даві полегшено зітхнув, коли літак нарешті торкнувся землі. Мовчки сиділи до повної зупинки двигунів. І лише коли в салоні почувся голос командира екіпажу і повідомив про прибуття в Катар, Марта не тямлячи себе зіскочила з місця, розпросталася туго напнутою пружиною.

— Я не вийду з літака! Накажи, щоб мене відвезли назад, до Майкла!

— Ні! — відколов шматок льоду Даві. — Ми вийдемо звідси разом. Ти в моїй країні, ти — моя!

— Ніколи! Ніколи! Ніколи! — задихалася від власного голосу Марта. Та Даві не реагував на її слова, взяв під лікоть і повів до виходу.

— Йди геть! — шарпнулася Марта. — Відпусти мене!

Але цупкі пальці міцно тримали дівчину біля себе. Якусь хвилину вона мовчки борсалася у дужих чоловічих руках. І тоді серед тиші, котру особливо гостро відчуваєш після тривалого гудіння двигунів, пролунав лунким пострілом ляпас.

Даві відсахнувся. Однак Марта уже не могла отямитися, била навідмаш, хоча сили раз за разом покидали її. Руки, що піднімалися, наливалися свинцем, їх було так важко змусити підвестися.

— Оце тобі за Майкла, якого ти велів своїм вірнопідданим прибрати, — ледве ворушила сухим наждаком вуст рідною мовою. — За мою розбиту долю, за моє дитя…

Даві не дав договорити. Згріб Марту в оберемок, притиснув до себе і заговорив, віддихуючи просто в обличчя:

— Ніхто не доторкнеться до тебе, крім мене. Ти — моя!

З розбитого носа тоненькою цівкою витікала кров, але Даві не відчував її. Говорив в обличчя жінки, заради якої зніс і ці