Читати книгу - "Кримінальне право України: Загальна частина: підручник"

крайньої необхідності — небезпека, що безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам, яку не можна усунути в даній обстановці інакше, як заподіянням шкоди; 2) при необхідній обороні шкода повинна бути заподіяна лише тому, хто посягає; при крайній необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особи, тобто при необхідній обороні відбувається сутичка права з неправом, а при крайній необхідності, навпаки, — сутичка права з правом; 3) при необхідній обороні заподіяна тому, хто посягає, шкода повинна відповідати небезпеці посягання та обстановці захисту; при крайній необхідності заподіяна шкода має бути рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена; 4) перевищення меж необхідної оборони тягне за собою привілейовану відповідальність і тільки у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 КК, а за перевищення меж крайньої необхідності відповідальність настає на загальних підставах, хоча сам факт такого перевищення розглядається як обставина, що пом’якшує покарання. § 5. Фізичний або психічний примус

1. У статті 40 КК передбачено:

«1. Не є злочином дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками.

2. Питання про кримінальну відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, вирішується відповідно до положень статті 39 цього Кодексу».

2. Підставою виключення злочинності діяння в аналізованому випадку є непереборний фізичний примус, під безпосереднім впливом якого особа заподіює шкоду правоохоронюваним інтересам.

3. Фізичний примус (насильство) — це протиправний фізичний вплив на людину (наприклад, застосування фізичної сили, завдання удару, побоїв, заподіяння тілесних ушкоджень, введення в організм різноманітних препаратів тощо) з метою примусити її вчинити злочин (наприклад, не перешкоджати проникненню в сховище, видати чуже майно та ін.). Непереборним визнається такий фізичний примус, при якому особу цілком позбавлено можливості керувати своїми діями (бездіяльністю).

4. Ознаками, що характеризують «діяння» особи, яка зазнала непереборного фізичного примусу, є: 1) його збіг з об’єктивними ознаками якогось злочину та 2) відсутність волі особи в такому «діянні».

Вчинені особою «дії» або «бездіяльність» за своїми об’єктивними ознаками можуть збігатися, наприклад, із розголошенням відомостей, що становлять державну таємницю, шпигунством, розтратою чужого майна, зловживанням службовим становищем і т. ін. Але такі «діяння» злочинними не визнаються, оскільки вони позбавлені такої обов’язкової ознаки кримінально-правового діяння, як його волимість (особа не здатна керувати своїм вчинком). Отже, виключається кримінальна відповідальність такої особи за шкоду, заподіяну правоохоронюваним інтересам.

5. Інша ситуація має місце у разі переборного фізичного або психічного примусу. Переборним визнається такий фізичний примус, при якому особа зберігає можливість керувати своїми вчинками.

Психічний примус — це погроза застосування до особи фізичного насильства чи заподіяння матеріальної або моральної шкоди (наприклад, погроза вбити, знищити або пошкодити майно, поширити відомості, що ганьблять особу, тощо) із метою спонукати її вчинити злочин. КК виходить із того, що психічний примус хоча й обмежує можливості особи керувати своїми діями, проте не паралізує цілком її волю, внаслідок чого ця особа все ж має певну можливість обрати той чи інший варіант поведінки, як і при переборному фізичному примусі.

Якщо такий примус створював стан крайньої необхідності (наприклад, особа під дією побоїв або погрози вбивством видає чуже майно), то питання про кримінальну відповідальність за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам вирішується за правилами ст. 39 КК, тобто залежно від того, було чи не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. В іншому випадку особа підлягає кримінальній відповідальності за заподіяну шкоду на загальних підставах, хоча вчинення злочину під впливом переборного фізичного або психічного примусу повинно враховуватися як обставина, що пом’якшує покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК).

§ 6. Виконання наказу або розпорядження

1. Відповідно до ч. 1 ст. 41 КК дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження.

Особа, яка одержала законний наказ, зобов’язана його виконати. За своєю юридичною природою виконання законного наказу — це виконання особою свого юридичного обов’язку. Відмова від виконання такого наказу, його невиконання або неналежне виконання є правопорушенням, у тому числі злочином (наприклад, для військовослужбовця передбачена кримінальна відповідальність за непокору (ст. 402 КК) та невиконання наказу (ст. 403 КК)).

Таким чином, виконання законного наказу як обставина, що виключає злочинність діяння, — це правомірне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам людини, суспільства або держави особою, зобов’язаною виконати цей наказ.

2. Заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам на виконання наказу можливе лише за наявності відповідної підстави. Такою підставою згідно з ч. 1 ст. 41 КК і є законний наказ, який виступає необхідною і достатньою підставою відповідної дії або бездіяльності, якщо в особи існувала реальна можливість виконати його.

3. Перший елемент аналізованої підстави — це наявність законного наказу або розпорядження. Відомо, що терміни «наказ» і «розпорядження» фактично є синонімами. Крім того, вже визнано, що термін «наказ» є родовим стосовно інших актів управління (розпорядження, вказівок тощо). Відносно обставини, що виключає злочинність діяння, наказ — це акт управління, виданий уповноваженою службовою особою, який приписує певній особі (групі осіб) вчинити дію або бездіяльність, пов’язану із заподіянням шкоди об’єкту кримінально-правової охорони.

За своїм змістом наказ повинен відповідати повноваженням особи, що видала його. Крім того, він має наказувати вчинення діяння, яке за своїми зовнішніми (об’єктивними) ознаками збігається з фактичними ознаками якогось злочину. Виконання іншого наказу не є предметом кримінального закону. Крім того, наказ не повинен суперечити чинному законодавству і не може бути пов’язаний із порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 41 КК). Під «чинним законодавством» розуміють не тільки закони, а й підзаконні акти. Наказ, який не відповідає закону або цим актам, визнається незаконним. Виконання такого наказу, пов’язане із заподіянням шкоди