Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

а тут воно трапляється щокрок — Ульм, Енгоом, Таун, Робе-ом, Неом, Кеттеон тощо». Ці назви нагадали мені той день, коли Альбертина зохотилася поїхати до Амфревілю-ла-Біго (до місцевосте, названої, як розтлумачив мені Бішо, за іменами двох її чергових власників) і запропонувала мені там пообідати в Робе-омі. «Від Неома, здається, шапкою докинути до Каркетюї і Клітурпса?» — спитав я. «Авжеж. Неом — це holm, острів, або, точніше, півострів славетного віконта Нігеля, чиє ім’я збереглося і в назві Невіль. З походженням назв Каркетюї і Клітурпс, про які ви мене спитали, улюбленець маркізи де Камбремер теж наплутав. Звісно, він не проочив, що карке —то церква, німецьке Kirche. Вам знайома назва Керкевіль і тим паче Дюнкерк. Тож спиняймося краще на загальновідомому слові dun — у кельтів воно означало височина. Це dun поширене по всій Франції. Вашого абата загіпнотизувала назва Дюнвіль, яку він відшукав в Ер-е-Луарі; Шатоден, Ден-ле-Руа він знайшов би в Шері, Дюно — в Сарті, Ден — в Ар’єжі, Дюн-ле-Плас — у Н’єврі і так далі, і таке інше. Через це dun він припустився кумедної помилки з Дувілем — там ми небавом висядемо і там нас чекають вигідні повози пані Вердюрен. Дувіль — це латинське donvilla, — доводить він. Справді, Дувіль стоїть під високими пагорбами. Ваш усевіда піп проте відчуває, що дав хука. У якійсь старезній церковній книзі він вичитав Domvilla. 1 тут він дає задки: на його думку, Дувіль — це лснний маєток абата, Domino Abbati, з монастиря Михайла Архангела. Дослідник у захваті, хоча це може здатися досить дивним, якщо згадати, як негарно поводилися в цьому монастирі з часів «Капітулярія», виданого в Сент-Клер-сюр-Епт, до того ж було б із його боку більш ніж дивним не бачити, що король данський яко сюзерен усього цього узмор’я насаджував там культ Одина куди ревніше, ніж християнство. З другого боку, гадка, що п перейшло в т, мене не бентежить — вона вимагає куди менше натяжок, ніж цілком ясне Ліон, яке теж походить від dun (Lugdunum). Але так чи так абат помиляється. Дувіль у давнину не був Донвілем — колись він був Довілем, Eudonis Villa, Едовою селитьбою. Дувіль раніше називався Еска-лекліф — сходами в скелі. 1233 року Ед-Чашник, ескалекліф-ський сеньйор, подався до Святої землі; перед від’їздом він передав церкву абатству Бланшланд; за його благі справи селитьбу перейменовано на його честь — ось звідки назва Дувіль. Варте уваги, одначе, що топонімія, з якою я не вельми обізнаний, наука не точна; якби до нас не дійшли ці історичні свідчення, ми могли б довести, що Дувіль походить від д’Увіля. Біля Дувіля було відоме джерело Каркебю. Уявляєте, як радіє панотчик, що знайшов там якісь сліди християнства, хоча в тих краях важко було проповідувати Євангелію через часту зміну проповідників, а проповідували її то святий Урсал, то святий Ґофруа, то святий Барсанор, то святий Лаврентій Бреведентський і нарешті бо-бецькі ченчики. А щодо тюїт, то й тут автор послизнувся: він вбачає в ньому форму тофт — халупа, знану ним із Крікто, Ек-то, Івето, але це — твейт: нива, розорана цілина, як у Брактюї, в Тюї, в Регнтюї тощо. Він згоден, що в Кпітурпсі є нормандське торп — селитьба, проте початок назви йому хочеться вивести з clivus, тобто — схилу, тоді як він походить від cliff — скелі. Але найгрубіші його хиби викликані не невіглаством, а забобонами. Будь патріотом, про мене, але навіщо видавати святого Лаврентія Брейського за римського священика, свого часу дуже відомого, тоді як ідеться про святого Лоуренса О’Тула, архієпископа Дублінського? А які кричущі помилки сіє ваш друг уже навіть не з патріотичних почуттів, а з релігійних передсудів! Так, скажімо, недалеко від наших лараспельєрських господарів є два Монмар-тени: Монмартен-сюр-Мер і Монмартен-ан-Ґрень. Щодо Ґреня панотчик не зблудив: він розшолопав, що Ґрень з-латинська Grania, з-грецька Крене, означає ставки, болота', а всіляких там Кремаїсів, Кренів, Ґренвілів та Ленгронів, ого скільки! Але щодо Монмартенів ваш нібито-лінгвіст хапається довести, ніби йдеться про парафії на честь святого Мартина. Він спирається на те, що святий Мартин — заступник усіх цих церков, але забуває, що той став їхнім заступником лише згодом; сиріч, панотчик засліплений ненавистю до поганства; йому і невтямки, що якби йшлося про святого Мартина, то мовили б: Мон-Сен-Мартен, як от абатство Михайла Архангела називають Мон-Сен-Мішель, натомість назва Сенмартен десь-найпевніш пов’язана з поганством: то були храми, присвячені богові Марсу; з них, щоправда, нічого не вціліло, проте поблизу збереглися руїни розлеглих римських твердинь, і саме це, якби навіть не було назви Монмартен (а сама вже ця назва розбиває всякі сумніви) неспростовно свідчить, що поганські святині справді тут стояли. Ось чому, як самі тепер бачите, книжчину, яку ви знайдете в Ла-Распельср, годі назвати блискучою». Я заперечив, що в Комбре кюре цікаво тлумачив походження окремих слів. «Там, мабуть, під ним був твердіший грунт; переїзд до Нормандії вибив його в нього з-під ніг». — «І, либонь, не вилікував, — підхопив я, — бо прибув він туди з неврастенією, а вернувся з ревматизмом». — «Ох ця неврастенія! Вона перекинулась у нього філологією, як сказав би мій славний Поклен. Як ви думаєте, Коттаре, чи може неврастенія мати шкідливий вплив на філологію, чи може філологія діяти заспокійливо на неврастенію і чи може зцілення від неврастенії спричинити ревматизм?» — «Ще б пак, ні! Ревматизм і неврастенія — це два викарні різновиди невроартриту. Перехід від одного захворювання до другого відбувається шляхом метастазу». — «Премудрий професор, — промовив Брішо, — наколочує стільки латини і греки, що йому позаздрив би сам святої мольєрівської пам’яти пан Пургон. А, бодай тобі, я хотів сказати: наш славута Сарсе...» Брішо так і не зміг доказати. Професор нараз підскочив і гарикнув. «Достолиха! — і вже зрозумілою мовою вів далі: — Ми проїхали Менвіль (ге! ге!) і навіть Ренвіль.

— Він побачив, що потяг зупиняється в Сен-Марсі-Старому, де висідали майже всі пасажири. — Але ж не могли вони проскочити станцію! Ми загомонілися про Камбремерів і прогавили». — «Слухайте-но, Скі! Хвилиночку, велемудрий, — сказав Коттар, який уподобав це звертання, вживане в певних медичних колах.

— У потягу має бути княгиня, — очевидячки, не помітила нас і сіла в інше купе. Ходімо її шукати. Аби тільки не сталося якоїсь халепи!» І він повів нас на пошуки княгині Щербатової. Вона сиділа в кутку порожнього