Читати книгу - "Кар’єра Никодима Дизми"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Понімірський засичав од болю і впав на постіль. Песик несамовито загавкав.
— У-у… Нечиста сила!.. — буркнув Никодим.
У дверях з’явилися доглядальниця і лакей.
— Панові графу стало гірше? — запитала доглядальниця. — Може, я потрібна?
— Вон! К чорту! — заревів Дизма.
Обоє миттю зникли.
Никодим запалив цигарку, другою почастував Понімірського. Той після короткого вагання взяв.
— Бачите, графе, зі мною жарти кепські. Кажу вам, що я оженився з вашою сестрою. Позавчора було весілля. Як ви на це дивитесь?
— Це скандал!
— Чому скандал?
— Як могла графиня Понімірська вийти за такого мугиря і хама, за такого вульгарного чоловіка, як ви? Пане… пане… ну, як там вас?..
— Дизма, — підказав Никодим.
— Смішне прізвище, — знизав плечима Понімірський.
— То ви, значить, воліли б, щоб ваша сестра так і зосталася жінкою бандита Куника? Га?
— Е ні. В усякому разі… Ви хоч і препаршивий тип, але, гадаю, не будете більшим мерзотником, ніж Куник. Зрештою, ви надто дурні для цього, бо…
— Пане графе, — грізно перебив його Дизма, — раджу вам вибирати слова!
Понімірський замовк.
— Замість ображати мене, ви дякуйте богові.
— Хо?!
— Так, дякуйте. Бо я не знущатимусь над вами так, як ваш перший зять. Ви переберетесь до палацу і будете цілком вільні. Житимемо разом, утрьох, разом будемо їсти, їздити в гості і приймати гостей.
Понімірський оживився:
— Ви серйозно?
— Цілком серйозно.
— І мені даватимуть верхових коней?
— Усе даватимуть. Взагалі ви будете вільні. Дам вам навіть гроші на дрібні витрати. Борги ваші я вже заплатив. Але і в мене є свої умови.
— Які? — стурбувався Жорж.
— Насамперед — рота на замок: ніде не ляпнути, що ваші розповіді про мене — неправда.
Граф розсміявся.
— Виходить, люди вірять у цей абсурд?
— А чому б їм не вірити?
— Та досить тільки глянути на вас…
Дизма зморщив лоба.
— Не ваше діло. Вам треба мовчати і все. А по-друге, тишком-нишком, щоб ніхто не відав, ви повинні трохи підучити мене тій англійській мові.
— Я? — обурився Понімірський. — Я маю навчати хамів? Це вже зухвальство!
— Мовчи, дурна мавпо! — заревів Дизма. — Вибирай, що хочеш. Або робитимеш так, як я кажу, або вмить опинишся в божевільні.
Понімірський прикусив губи і розплакався.
— Брут, Брут, — белькотів він, ридаючи, і гладив собаку, — чуєш? Твого хазяїна знову хочуть запроторити в божевільню… Брут!.
По його блідому круглому личку так рясно текли сльози, що Дизма аж здивувався.
— Ну, — спитав, — що вибираєш?
— Прошу не казати мені «ти», — бундючно відповів Жорж і вмить перестав плакати.
— А чому? Якщо ми тепер свояки… Саме й треба бути на «ти». Бо що подумають люди? Давні друзі, та ще й свояки, і один одному — «пан»?
— Потішно! — ущипливо всміхнувся Понімірський. — Невже ви справді не тямите, яка велика відстань між нами?
— Що за відстань? Хіба та, що я нормальний, а в тебе не всі клепки в голові? Словом, вибирай, що хочеш. Повторюю: пам’ятай — зі мною жарти кепські. Я й по морді можу брязнути так, що всі зуби вилетять!
І Никодим, стиснувши кулак, підсунув його під ніс графові, але понад усі сподівання, Понімірський зрадів:
— Справді? Це цікаво. Я часто чув, що бувають такі удари, а бачити не доводилося. Знаєте що? Я покличу Антона, і ви покажете на ньому такий удар. Добре?
Жорж уже потягнувся рукою до дзвінка, але Дизма спинив його:
— Що ти дурня строїш? Я не Антонові дам по галамазі, а тобі. Спробуй-но тільки. То як? Згоджуєшся?
Понімірський розпачливо заламав руки і тяжко зітхнув:
— Ох, яке приниження, яка ганьба! Я маю з цим бовдуром, з цим мужиком бути на «ти» і ще й набивати англійщиною цю довбешку! Що за голова — це ж просто ломброзовський[35] череп!
Дизма підвівся і глянув на годинник.
— Ну, то бувай здоровий!
— Ви вже йдете?.. Посидьте ще, бо мені нудно самому.
— Ти не будеш сам. Я сьогодні ж одішлю тебе до божевільні.
Понімірський вистрибнув з ліжка і, тремтячи всім тілом, підбіг до Никодима:
— Ні! Ні! Я згоден на все.
— Згоден?
— Так.
— І не ляпатимеш язиком?
— Ні.
— Навчатимеш мене?
— Навчатиму.
— Ну, порядок. А тепер назви мене на ім’я.
— Та я не пам’ятаю його. Якесь ідіотське ім’я.
— Никодим.
— Тепер уже знаю… Никодиме.
— Отже, спілка?
— Що?
— Ну, згода між нами?
— Згода.
— Дай лапу, Жорже! Привіт!
Вони потисли один одному руки, і Дизма вийшов. Тоді, нарешті, граф почав кричати:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кар’єра Никодима Дизми», після закриття браузера.