Читати книгу - "20 000 льє під водою"

— Пане професоре, — продовжував капітан Немо, — якщо дозволите, ми звернемося до минулого. Йшов тисяча сімсот другий рік. Як ви, напевно, пам’ятаєте, у той час французький король Людовик Чотирнадцятий, сповнившись пихи, що за одним лише помахом його руки Піренеї проваляться крізь землю, всадовив ца іспанський престол свого онука, герцога Анжуйського. Безталанний принц, посівши престол під ім’ям Філіпа П’ятого, змушений був вступити в боротьбу із сильними зовнішніми ворогами.

Треба сказати, що за рік до того правителі Голландії, Австрії й Англії уклали в Гаазі союз, що поставив собі за мету позбавити Філіпа П’ятого іспанської корони і покласти її на голову якогось ерцгерцога, якого вони заздалегідь найменували Карлом Третім.

Іспанія змушена була боротися проти цієї коаліції. Але в неї майже не було ні армії, ні флоту.

Утім, вона користувалася необмеженими коштами, але за умови, що її галіони, навантажені американським золотом і сріблом, могли б безперешкодно входити в іспанські порти.

Саме наприкінці тисяча сімсот другого року очікувався багатий караван суден, що йшов під ескортом французької ескадри в складі двадцяти трьох кораблів під командуванням адмірала Шато-Рено. Конвоювання іспанських суден пояснювалася присутністю у водах Атлантичного океану об’єднаного флоту коаліції.

Транспорт очікувався в Кадіксі, але адмірал, довідавшись, що в кадікських водах крейсують англійські судна, вирішив зайти в який-небудь французький порт.

Командири іспанських кораблів повстали проти наказу адмірала. Вони зажадали, щоб транспорт обов’язково ввели до іспанського порту, і якщо не до Кадіса, то хоча б у бухту Віго, на північно-західному березі Іспанії, що іще не була блокована союзниками.

Адмірал Шато-Рено з малодушності підкорився вимозі іспанців, і галіони ввійшли в бухту Віго.

На нещастя, гавань Віго являла собою відкритий рейд, непридатний для оборони. Треба було квапитися з вивантаженням до приходу союзних кораблів. Часу було досить. Але тут із найдріб’язковішого приводу виникла звада.

— Ви уважно стежите за ходом подій? — запитав мене капітан Немо.

— Я весь увага, — відповів я, ще не збагнувши, для чого давали мені цей урок історії.

— Отже, продовжую, — заговорив знову капітан. — Що ж відбулося? Кадікські купці користувалися, бачите, привілеєм приймати усі вантажі, що прибували з Вест-Індії. Отже, розвантаження галеонів із золотом у порту Віго було порушенням їхнього привілею. Вони звернулися зі скаргою в Мадрид. І слабовільний Філіп П’ятий наказав залишити транспорт під секвестром до виходу з кадікських вод ворожого флоту.

А поки суд та діло, двадцять другого жовтня тисяча сімсот другого року англійські кораблі ввійшли в бухту Віго. Адмірал Шато-Рено, попри переважаючі сили супротивника, чинив героїчний опір. Але як тільки він зрозумів, що довірені йому багатства потраплять у руки ворога, він підпалив і затопив галіони, що пішли на дно з усіма незліченними скарбами, які знаходилися на борту.

Капітан Немо замовк. Признаюся, я усе ще не розумів, чим могла зацікавити мене ця історія.

— Ну, а далі?

— Далі? — сказав капітан Немо. — Ми знаходимося в бухті Віго, і ви, пане Аронаксе, якщо побажаєте, можете ознайомитися з таємницею тутешніх вод.

Він піднявся з дивана і запросив мене іти за собою. Я уже взяв себе в руки. Довелося коритися. У салоні було темно, але крізь кришталеві стекла поблискували океанські води. Я підійшов до вікна.

Навколо «Наутілуса» — у радіусі напівмилі — води, здавалося, були пронизані електричним сяйвом. Ясно було видно чисте піщане дно. Там, між почорнілими останками кораблів, снували матроси з екіпажу, одягнені в скафандри. Вони розкопували занесені мулом бочки, розбиті ящики. З цих ящиків і бочок сипалися злитки золота і срібла, цілі каскади піастрів і дорогоцінного каміння. Піщане дно було буквально встелене цими скарбами. Завдавши на плечі дорогоцінну поклажу, матроси йшли до судна, складали там свій вантаж і знову прямували до цього невичерпного джерела золота і срібла.

І я зрозумів. Тут 22 жовтня 1702 року було поле воєнних дій. Тут були затоплені галіони з золотом для іспанського короля. Звідси, вважаючи на потреби, черпав капітан Немо мільйони, поповнюючи золоті запаси «Наутілуса». Він, тільки він, володів цим багатством. Він був прямим і єдиним спадкоємцем скарбів, віднятих в інків, переможених Фернандо Кортесом!

— Чи відомо вам, пане професоре, — запитав капітан посміхаючись, — що води зберігають у своїх глибинах таке багатство?

— Мені було відомо, — відповідав я, — що в морській воді міститься в розчиненому вигляді два мільйони тонн срібла.

— Вірно! Але, щоб виділити срібло з води, потрібні були б великі і невиправдані витрати. А тут я збираю те, що втрачено людьми. І не тільки тут, у бухті Віго, але й у тисячі інших місць, де траплялися аварії; місця ці нанесені на мою карту морського дна. Ви навіч бачите, що я володію мільйонами, чи не так?

— Цілком правильно, капітане. Але дозвольте зауважити, що в експлуатації бухти Віго ви лише випередили одне акціонерне товариство.

— Ах, он як!

— Так, акціонерне товариство, що одержало від іспанського уряду право провадити роботи з розшуку потоплених галіоиів. Акціонери сподіваються на багаті прибутки, адже загиблі скарби оцінюються в п’ятсот мільйонів!

— П’ятсот мільйонів! — вигукнув капітан Немо. — Вони тут були, але їх більше немає!

— А