Читати книгу - "Пташиний спів"

її двері. Підійшовши ближче, він відчув знайомий запах тютюну, яким батько набивав трубку. Він спинився в дверях та подивився всередину — батько навколішках стояв під полицею з маленькими ящичками, у яких охайно зберігалося насіння, та ніби тихенько з кимось розмовляв.

— Що ти робиш? — запитав Уїр.

— Годую жабу, — відповів батько. — Тихше.

Поруч з ним стояла стара бляшанка з-під тютюну — звідти він узяв мертву комаху та, тримаючи її між великим та вказівним пальцями, обережно поклав під поличку. Уїр бачив лише блискучий зад його штанів та потилицю лисої голови.

— Ось так, мій красунчику. Він у нас чемпіон. Тільки подивися, який він великий! У нас тут уже багато тижнів жодної комахи. Підходь, подивися на нього.

Уїр підійшов ближче нецементованою доріжкою, прокладеною батьком посеред теплиці, та присів поруч з ним.

— Бачиш? Ось там, у кутку?

Уїр почув, як велика жаба квакнула звідти, куди показував батько.

— Бачу. Гарний екземпляр.

Батько повільно виліз задки з-під ящичків з насінням та підвівся.

— Ходімо краще у дім. Мати на заняттях хору. Чому ти не попередив, що приїжджаєш?

— Я надіслав телеграму — мабуть, вона загубилася. Я й сам аж до дня від’їзду не знав, що отримаю відпустку.

— Ну, нічого страшного. Листи ми отримували. Ти, мабуть, хочеш помитися з дороги?

Уїр огледів огрядну фігуру батька, поки вони йшли від теплиці до будинку. На ньому були сорочка та кофта зверху — комірець усе ще стояв після дня у конторі, — а також темна смугаста краватка. Уїр все думав, чи збирається батько привітатися з ним. Вони дійшли до французьких вікон вітальні, і стало зрозуміло, що момент втрачено.

Батько сказав:

— Якщо ти вирішив залишитися, я скажу служниці, щоб готувала тобі ліжко.

— Якщо можна. На одну чи дві ночі.

— Ну, звичайно ж, можна.

Уїр відніс речмішок нагору та пішов у ванну. Вода зашуміла в трубах, з бульканням пробила повітряну пробку та з гуркотінням вивергнулася з широкого крану. Він кинув одяг на підлогу та занурився у купіль. Він сподівався, що ось-ось відчує себе тут удома. Після ванни він пішов до своєї старої кімнати та охайно вдягнувся у фланелеві штани та клітчасту сорочку, усе ще чекаючи, коли ж знайома хвиля нормальності захопить його і він знову стане самим собою; коли досвід останніх двох років відступить у далеку чітку перспективу. Він помітив, що одяг став завеликим — штани висіли на тазових кістках. У шухлядах він знайшов підтяжки та приладнав їх. Нічого не відбувалося: полірована поверхня комоду з цінної деревини виглядала чужою, було важко уявити, що він колись раніше взагалі його бачив. Він підійшов до вікна та подивився на знайому панораму, де сад закінчувався кедром і кут сусідського будинку з задньою терасою і довгою стічною трубою затуляв горизонт. Він пам’ятав, як у дитинстві вечорами, нудячись, споглядав цей вид, але навіть ці спогади не приносили відчуття зв’язку з цим місцем.

Коли він спустився вниз, то побачив матір, яка вже повернулася. Вона поцілувала його у щоку.

— Ти наче схуд, Майкле, — сказала вона. — Чим вас там годують у тій Франції?

— Часником, — відповів він.

— Ну, тоді нічого дивного, — засміялася вона. — Ми отримували твої листи. Дуже приємні та заспокійливі. Коли прийшов останній?

— Десь два тижні тому. Ти писав, що вас переводять, — батько стояв біля каміну, набиваючи трубку.

— Саме так, — підтвердив Уїр. — Нас перекинули з Бокура. Але скоро знову перемістять — до і пру. Десь під село Месен, де ми були на самому початку. Та, насправді, я не повинен вам цього розповідати.

— Шкода, що ми не знали про твій приїзд, — сказала мати. — Ми рано сіли за вечірній чай, і я пішла у хор. Якщо ти голодний, є трохи холодної шинки та язик.

— Я б не відмовився.

— Добре. Скажу, щоб накрили в їдальні.

— Ти не встиг скуштувати моїх помідорів, — сказав батько. — Цього року був чемпіонський урожай!

— Я скажу, щоби для тебе пошукали латук.

У їдальні Уїр їв на самоті. Служниця поставила склянку води та поклала чисту серветку. Крім того, принесли шматок хліба та масло на окремій тарілці. Він тихо ковтав їжу, але відсутність розмови підсилювала звуки його власного жування.

Потім вони з батьками грали в карти у вітальні. О десятій мати сказала, що їй уже пора спати.

— Добре, що ти цілий, Майкле, — сказала мати, кутаючись у кофту та виходячи з кімнати. — Не проговоріть тут усю ніч.

Уїр сів біля каміна навпроти батька.

— Як справи в конторі?

— Непогано. Нічого особливо не змінилося.

Запала тиша. Уїр не міг придумати, що сказати.

— Якщо хочеш, ми запросимо когось, — сказав батько. — Якщо лишишся до вихідних.

— Добре, давайте.

— Думаю, тобі б хотілося