Читати книгу - "Постріл із глибин"

корабля. Він бачив, як корабель «пірнув уперед під воду, наче лезо ножа, — труби, щогли, шлюпки та все інше шматками розлетілось у різні боки! Неймовірна кількість заліза, дерева, пари та води! І, що найгірше, людських тіл!.. Там, де зник корабель, утворився величезний зеленувато-білий пузир — це була купа уламків та людей, які боролися за своє життя! Пузир ставав усе більшим та більшим і, на щастя, наблизився до мене лише на 20 чи 30 ярдів, штовхаючи ті уламки»[636].

Це утворення — пузир — було характерною ознакою загибелі судна, про нього згадувало багато пасажирів. Море піднялося, наче водяне плато, що розтікалося на всі боки. Цей потік ніс у собі тіла людей та величезну кількість уламків, що супроводжувалося дивним звуком.

Чарльз Лоріа сплив саме в момент зникнення «Лузитанії». Під водою він сильно бив ногами, і йому якось вдалося звільнитися від антени. «Корабель пішов на дно, — писав Лоріа. — Не пам’ятаю, щоб я чув крики, швидше довгий протяжний стогін, що ставав усе гучнішим і не вщухав дуже довго після того, як зник корабель»[637]. Лоріа накрило хвилею. «Маса уламків була величезною. Хвиля принесла не тільки людей, а й шезлонги, весла, ящики та інше, я навіть не пам’ятаю що. Мене просто раптом затисло між якимись великими предметами, а потім я опинився під водою».

Навколо нього незчисленна кількість душ боролася за життя. Він мало чим міг допомогти — може, тільки штовхнути весло чи шматок чогось плавучого в їхній бік. Багато хто був одягнений у важкі пальта. Жінки були вбрані в багато шарів одягу: корсети, камісолі, нижні спідниці, кофти, хутро — усе це швидко промокло та почало тягти вниз. Пасажири без жилетів тонули. Складний одяг дітей та немовлят теж тягнув на дно.

Одна з найстрашніших картин, про які розповідають ті, хто вижив, — сотні рук над поверхнею води. Люди махали руками, благаючи про допомогу. Але скоро стало тихо. Пасажири розповідають, що бачили хмари диму від пароплава з південного боку, але судно не підійшло ближче. З моменту удару торпеди пройшло лише 18 хвилин.

Прилетіли чайки — вони плавали поміж тіл на поверхні.

Коли навігаційна панель на містку почала занурюватися під воду, капітан Тьорнер і досі був там. Море десь далеко виблискувало блакиттю, але тут поруч вода була прозора та зеленкувата. Сонячні промені пронизували верхній шар води та підсвічували фарбу й блискучі елементи палуби, що тяглися далеко вглиб.

Стерновий Г’ю Джонстон бачив Тьорнера на крилі містка — він підходив то до лівого борту, то до правого. Рятувальний жилет він одяг, але ніяких інших спроб уникнути звичної для капітана далекого плавання долі не здійснив. Джонстон пізніше казав, що він «ніколи не зустрічав нікого міцнішого за Тьорнера»[638].

Корабель і досі продовжував рухатись, але дуже повільно. За ним у кільватері тягся слід із тіл та уламків, а ще сотень чоловіків, жінок і дітей, які зі страху чи випадково лишилися на судні. Вони струменіли за кораблем, наче хвіст паперового змія.

О 14:33 станція бездротового зв’язку на мисі Олд-Хед-оф-Кінсейл відправила в Адміралтейство повідомлення з двох слів: «“Лузитанія” потонула»[639].

Спостерігачі на Олд-Хед бачили, як це сталося. Величний корабель — ось він є, а ось наступної миті на його місці просто блакитне небо, як це виглядало з великої відстані.

Кишеньковий годинник капітана Тьорнера, який пізніше опинився в ліверпульскому музеї, зупинився на 14:36:15.

Усюди.
Чутки

Консульство США у Квінстауні, Ірландія, розташовувалось у декількох кімнатах над баром. З вікон відкривався краєвид затоки. За цією будівлею височів величний шпиль собору Святого Колмана, що затьмарював будь-яку іншу будівлю в місті. Того дня консул Веслі Фрост був на роботі. Він переглядав щорічну доповідь про комерційні умови в різних графствах Ірландії, коли раптом о 14:30 його віце-консул забіг нагору сходами та повідомив про чутки, які швидко поширювалися: субмарина атакувала «Лузитанію».

Фрост підійшов до вікна й побачив, що в порту коїться якась незвична діяльність[640]. Усі кораблі будь-якого розміру відходять, навіть великий крейсер «Джуно», який тільки-но прибув. Консул нарахував дві дюжини суден.

Він підійшов до телефону та подзвонив до офісу адмірала Чарльза Генрі Коука, старшого командира флоту у Квінстауні, — дзвінок прийняв секретар. Фрост обережно добирав слова, щоб потім не виявилося, що він став жертвою якогось жарту:

— Я чув якісь чутки, що «Лузитанію» атакували[641].

Секретар відповів:

— Це правда, містере Фрост. Боюся, що вона затонула.

Шокований, Фрост слухав секретаря. Той розповів про сигнали SOS та повідомлення свідків із мису Кінсейл, які підтверджували, що корабель зник.

Поклавши слухавку, Фрост почав міряти кроками кабінет, намагаючись усвідомити те, що сталося, та думаючи, що робити далі[642]. Він телеграфував новини послу США в Лондоні Пейджу.

Адмірал