Читати книгу - "Спалені мрії"

– Помиляєшся, Мар’яно, це ви самі.

– Страшний ви чоловік… Правду люди казали, що свій такого б не зробив, бо йому тут жити і його дітям також.

– Йди з моїх очей, поки ціла, та язичка прикуси.

Не дуже голосно гримав Ігнатович, видно було, що дуже боліла в нього голова і, судячи із запаху в кабінеті, боліла з похмілля, а не від їхньої розмови чи подій у селі.

«Щоб ти проклятий був! Щоб з горілки здох! Щоб у пеклі згорів!» – вирвалися прокльони вже на вулиці. А так хотілося їх сказати прямо йому в лице. Ще й плюнути, аби на душі легше стало. Ніколи такого не відчувала, а зараз кипів усередині страшенний гнів і ніяк було його вгамувати.

Наступного дня повернулися додому Максим, Харитон і Грицько, але хороших новин не привезли. До начальства ніхто їх не пустив. Походивши по тих кабінетах та по начальниках, які нічого не вирішують, переночували в Харитонових родичів та й знову пішли по тому самому колу. Потрапили до заступника начальника міліції, який повідомив, що Тимофія рано-вранці вже відправили в область, там точно розберуться, і коли не винний, то ніхто за ґратами його не триматиме.

І побігли один за одним дні в чеканні. Уже і Трійця минула, але ні Тимофія, ні повідомлень з органів не було. Церква була на замку, а про отця Федота Ігнатович радив людям забути.

– Казав Лаврентій, що правдоньку до кінця світу люди шукатимуть, то так, мабуть, і буде, – про те ще не раз нагадуватиме всім Горпина.

Не минуло й тижня, коли баба Проня помітила, що Мар’яна дуже схудла, навіть декілька днів на роботу не вийшла – лежала. Інколи починала говорити щось не те – то Федора проводжати на поїзд, то Костю видивлятися під поликом, то знову за машиною бігти збиралася, на якій у наручниках повезли Тимофія. Прошепотіла якось, що вбити Ігнатовича надумала, коли місяць буде повний. Потім знову ставала сама собою, але все більш мовчазною. Тому Проня все частіше почала придивлятися до неї. А коли одного вечора, вже зачиняючи свій хлів на ніч, виглянула на дорогу і побачила її у вишитій сорочці з Ваньком на руках, побігла слідом. У той час уже нікого не було, навіть собака не зустрівся. Лише повний місяць то швидко ховався за хмару, неначе й сам поспішав у своїх справах, то знову придивлявся до жінки з дитиною на руках. Інша жіноча постать у темному майже не траплялася на його очі. Навіть не шукав її, коли вона відхекувалася в тіні високих дерев, і не помічав, коли швидко перебігала по видній місцині. Чому не наздоганяє? Чому не намагається спинити? Його й це не цікавило, а вона б не відповіла, ніби й хвилини не мала, щоб подумати. Могла б і назад повернутися – нехай собі йде, куди надумала. Але вишита довга сорочка, в якій вона ніколи її не бачила, неначе вела за собою. «Мар’яно, спинися!» – тільки хотіла крикнути перед центром, як хтось присвітив їй прямо в очі. Вона аж за паркан схопилася, а коли протерла їх, зрозуміла, що випустила її з виду. Тепер бігла до самої сільради вже не криючись, пригадавши Мар’янині чорні думки про вбивство Ігнатовича. «Не треба. Тільки себе занапастиш. Не треба. Я вже тут», – шепотіла по дорозі. Перед темними вікнами сільради спинилася, але скрізь було тихо. Уже взялася рукою за хвіртку, як почула хлюпіт води. Метнулася в бік річки, до якої було зовсім недалеко. Коли злякано заверещав Ванько, вона й зовсім мало не впала.

І ось вона вже на березі під розлогою старою вербою. Тримаючи на руках Мар’яну, прямо на неї йде чоловік. Проня сховалася за широкий стовбур, сама аж тремтить від побаченого. Впевнена, що її ніхто не бачить, тому знову підглядає. Її цікавить малий Ванько. «Невже втопилася дитина?» – аж моторошно їй стало. Якраз зовсім недалеко вийшов із води чоловік, перехилив через коліно Мар’яну, видавив із неї воду і знову взяв на руки. Побачила і Ванька, який висів на його спині, міцно обхопивши за шию. Тільки баба зібралася вийти на допомогу, як почула: «Прости мене, прости. Я ж тебе кохаю». Вона знову сховалася за дерево, але й очей не зводила з Мар’яни. «Злазь, підеш попереду ногами, бо я й сам упаду», – в тому зверненні до Ванька вона розпізнала голос Ігнатовича. Тепер їй зовсім не можна було виказувати себе, розуміючи, що такому начальнику ніякий свідок не потрібний. Поки далі вагалася, він звернув на стежку, яка городами навмання вела майже до їхніх хат. Залишаючись і надалі непоміченою, пішла дорогою, час від часу придивляючись на городи, а відшукавши очима темну постать чоловіка, перед яким інколи блискало яскраве світло, знову продовжувала поспішати. «Наскрізь мокрі, хоч би не застудилися», – думала спиняючись час від часу.

Присіла за тином баби Насті, знаючи, що в неї немає у дворі собаки, там і чекала на Ігнатовича. Бачила, як у провулок завернув Ванько і відчинив хвіртку, як за ним зайшов чоловік з Мар’яною на руках. Довго там не затримався, а коли вийшов, стомлено переступаючи ногами, пішов не озираючись.

Зайшовши у двір, почула, як рипнули двері у клуню. «Мар’яно, ти тут?» – потихеньку стукала, але звідти ніхто не озивався. Коли взялася за клямку, двері враз відчинилися. Від яскравого місяця в клуні було видно. Наблизившись до розкиданого на долівці сіна, почула, як сопуть діти, а на краю під периною лежала Мар’яна.

– Господи! Ти жива? – аж завмерла баба Проня над нею. Вона ще по дорозі надумала, що він приніс мертву. – Для чого тільки самого найменшого сина з собою взяла? Скажи ж хоч слово, – відкинула перину і