read-books.club » Сучасна проза » Риб’яча кров 📚 - Українською

Читати книгу - "Риб’яча кров"

95
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Риб’яча кров" автора Іржі Гаїчек. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 96 97 98 ... 135
Перейти на сторінку:
замовленнями, залишилися самі.

— Різдво цього року буде скромним, Гано. Треба купити нову гуму. На цій уже не можна їздити, як є сніг.

Я пішла до спальні й лежачи на подушці мріяла про Різдво, коли будемо всі разом. Тато й мама, Гонза. Я, Петр і наша дитина. Я заплющила очі й побачила дядька Венцу з бабусею. Затоплені річкою хати й Петрову хату номер 11 в охоронній зоні, і нас, із таблетками йоду. Зустріла всіх, живих, мертвих, навіть зниклих безвісти.

1992

Уже третій рік поспіль той самий ритуал. По вкритій льодом, нерозчищеній дорозі я дріботіла від села до перехрестя. Мороз мене підганяв і порипував під підошвами моїх черевиків. Сумка через плече, у ній — кілька білих конвертів, адреси набрано на машинці.

По головній трасі свистіли автівки. Я пританцьовувала на зупинці й роздивлялася охолоджувальні вежі. Вони були сірими, навіть здаля я бачила структуру їхнього бетонового покриття, вони, мабуть, повністю зледеніли. Коли я почала дрижати від холоду, зупинилася одна з автівок. Запітніле віконце повільно опустилося донизу, пан за кермом був у плетеній шапці з помпоном.

— Не дочекаєтеся. Із першого січня зупинку скасували.

Тільки тоді я нарешті роззирнулася. Стовпа з позначкою Чехословацького автотранспорту й розкладом руху не було. Я сіла до автівки, і ми поїхали по широченній новій асфальтованій дорозі в напрямку Будєйовіце. В автівці не працювало опалення, коли ми говорили, із ротів ішла пара. Він їхав недалеко, із Тину, але про нас не знав. Вважав, що село вже зліквідували. Охопило дивне почуття безнадії. Я сказала йому, звісно, що залишилося всього чотирнадцять хат, у яких живуть люди, але доки хати ще стоять, навіть і викуплені, у нас усе ще є надія, що село збережуть. Я розповідала про петиції й про виступи проти атомної електростанції. А потім розмова урвалася. Його це не цікавило. Я вийшла в місті за Довгим мостом, і поки дійшла до пошти, зігрілася принаймні настільки, що в мене перестали мерзнути пальці на ногах. Зайшла в редакцію газети до Адама. Він сидів біля телефону, настінна дошка вся в папірцях із записами й номерами, він замахав мені, аби почекала, поки завершить розмову.

— У тебе є стаття?

Я подала йому рукопис. Ще один матеріал до рубрики «Новини з епіцентру». Він швидко прочитав, йому сподобалося. Розповідав, що пише ще щось для часописів і для державних газет.

— Ти мав би поїхати до Праги, Адаме. Можеш більше, аніж борсатися тут.

— Я думаю про це вже рік, Гано. Але не так просто покинути все. У мене ж є сім’я, у дружини тут робота.

Я затрималася з Ридерером трохи довше, але в центр прибігла саме вчасно. Стару кондитерську, де ми з Міладою сиділи ще рік тому, було вже перероблено під якийсь бутік. Я роздивлялася речі, розвішані у вітрині. Гладенька чорна водолазка, светр із кашеміру й байковий плащ, одягнені на манекен, із цінниками, залишки різдвяних прикрас довкола. У цей момент Мілада вдарила мене по плечу.

— Я забула тобі написати, що її тут уже немає. Ходімо за ріг, ми буваємо там іноді після роботи.

В бістро від чаю з лимоном я потрохи зігрілася. Мілада щебетала, її пригніченість поділася невідомо куди, я слідкувала за нею й думала, скільки всього змінилося за рік. Її новий знайомий теж був юристом. На одинадцять років старший. Вони хотіли б відкрити власну адвокатську контору. Темні штани від костюму в смужку, чорна сумочка з блискучої шкіри зі срібними вставками. Вона вийняла коробку сигарет і запальничку. Змінила барву помади, бліді, солідні рум’яна, і марку сигарет — теж.

— Тато зрештою залишився в суді, усе заспокоїлося, — сказала вона й видихнула дим вбік. — А що нового в тебе?

— Знову місяць чекатимемо на відповідь від керівництва електростанції. Це завжди нерви…

— А сім’я?

— Ми б хотіли дитинку, Петр і я, але поки не вдається.

Її очі здалися надзвичайно проникливими. Вона вивчала моє пальто, перекинуте через спинку стільця, те саме, що й минулого року, тільки лацкани трохи більш подерті. Ненафарбована, шкіра — червона від морозу, губи загрубіли. Мені не потрібно було дивитися в дзеркало, аби знати, що саме вона бачить.

— А що ти, власне, робиш, Гано?

Я замислилася над відповіддю, а потім розізлилася на себе, бо раптом перед нею відчула сором і відчуженість. Трошки порозповідала, що роблю в хаті й довкола неї, що завершую переклад австрійської книжки про альтернативні форми енергії.

— Я щаслива, що можу все це бачити, Гано. Цей час прекрасний, усе зароджується, зараз найкращий момент, аби щось починати…

Розмова почала гальмувати вже за двадцять хвилин. Про що б я не згадувала зі свого світу, усе здавалося їй недостатньо цікавим. Я зрозуміла, що замість слухати Міладу, розмірковую

1 ... 96 97 98 ... 135
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Риб’яча кров», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Риб’яча кров"