Читати книгу - "Богиня і Консультант"

Ягин подумки покликав жінку, яка була десь на іншому боці кам’яної платформи. Вона так само безмовно попросила його не турбуватися про неї і нагадала, що за півтораста метрів від могили є будівля музею, де в разі чого можна буде сховатися від негоди. Ягин присів біля жертовного каменя, намагаючись викликати тіні прадавніх жерців. Але неспокій, народжений східною грозою, не давав йому сконцентруватися.

Ягин рушив туди, де мала знаходитися Жриця Севта, яку колись називали «Софією». Вже багато років він намагався не залишати Севту наодинці. Він все ще пам’ятав слова Владики Шангара: «Ковени не вибачають відступникам». Тепер Нитка Сили між ним і Жрицею була настільки життєво необхідною їм обом, що він міг і не пережити загибелі своєї половини. Він уважно обдивився навколо і звичайним зором, і баченням. Хоча близька негода вже зрушила енергетичні контури навколо давнього Місця Сили, йому вдалося відчути Кам’яну Могилу як одне нерозривне ціле, відчути Севту і ще кількох випадкових тубільців, які не несли в собі жодної небезпеки. Але, коли негода наблизиться, через Могилу пройде потужний енергетичний фронт. Хвилин зо двадцять, а то й надовше, він не зможе відчувати єство Севти так, як відчуває його зазвичай – у повноті спільного буття у Силі.

«Ти страшенно помисливий, – почув він ментальний голос Жриці. – Невже ти й досі боїшся помсти Тага?»

«Шангар вчить усіх нас бути обережними».

«У Тага тепер так багато проблем, що навряд чи вони ще згадують про втікачку з гнізда Соню».

Минула мить, і він побачив Севту – за останні роки вона стала для нього ще привабливішою, аніж тоді, коли він уперше побачив уві сні бліде дівчисько із садистськими нахилами. Поправляючи копичку світлого волосся, вона вийшла з кам’яної щілини між двома майже кубічними брилами.

– Хтось зовсім недавно здійснював тут ритуальне жертвопринесення, – повідомила Жриця, кивком показуючи на щілину. – Дорослу людину заклали в ім’я Переможеного. Труп забрали і змили кров.

– Сатаністи?

– Напевно.

– Як недавно?

– Тижні три тому.

– Свіжий слід.

– Свіжий, – підтвердила Жриця. Її обличчя було сьогодні блідішим, ніж завжди. Завдяки цьому її сині очі здавалися ще більшими і притягували погляд Ягина.

– Треба попередити Старших, – сказав він, милуючись грою передгрозового світла на мармуровій шкірі Севти.

– Треба. Раптом це були системники?

– Діти Ньярлатотепа[124] в наших краях?

– Чому б і ні? Останнім часом їх стає дедалі більше. Ковени слабнуть, а вони займають звільнені місця Сили. Природа не терпить порожнечі.

– Ти зв’яжешся з Аратарою?

– Так.

– Ти все ще тримаєш з нею зв’язок?

– Ні, це тепер неможливо. Вони з Шангаром вже досягли Тибету. А там, як і розповідав Шангар, все закрито екранами Сили Пе-кйона[125]. Я спробую передати послання через нашого друга в Бенаресі.

Вони мовчки залишили Місце Сили. Дощ нагнав їх біля самого музею. На захищеній навісом терасі перед входом вже знайшла собі прихисток компанія шумних підлітків. Компанія, швидше за все, була звичайною шкільною екскурсією з обласного центру. Двоє дорослих (на вигляд – найзвичайнісінькі молоді педагоги) стояли осторонь і курили. Вони оцінюючи подивилися на Севту. Легкий заштрик одномірної чоловічої заздрості досяг свідомості Ягина.

– Я забіжу, помию руки, – сказав він.

Жриця мовчки кивнула, дивлячись на красиві, підсвічені сонцем потоки небесної води, які косо падали з низьких розпатланих хмар.

На вході до музею його зупинив охоронець і, за сумісництвом, білетер:

– Вхід платний.

– Командире, та я ж лише по потребі, – Ягин спробував торкнутися свідомості охоронця дихальним гіпнозом[126], але енергетичний фронт громовиці вже відчутно протидіяв його здатностям. «Мені ще вчитися й вчитися», – сумно констатував той, хто колись був тлуком зі смішним прізвищем.

– Туалет для відвідувачів надворі, – сказав охоронець, поправляючи ремінь з кобурою.

– Там сильний дощ.

– Ну, тоді пройдіть до службового, он туди, – змилосердився страж музею. – Але заплатіть за вхід.

Ягин дав здирникові дрібну купюру, пройшов анфіладу кімнат із копіями археологічних знахідок і підсвіченими стендами. У темному закапелку він знайшов службовий туалет. Коли він вже виходив із вбиральні, обтрушуючи мокрі руки, щось продзижчало над його вухом. Він вловив рух темної цятки і, придивившись уважніше, побачив здоровенного чорного жука, який затягував під надкрилля